Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

Є «Каштан по-київськи», «В небі канареєчка», «Горизонт» і «Капучіно з вершками» під горішки...

— А «Піна колада»?

Метрдотель аж почервонів і знизав плечима. Мовляв, уперше чую. Нема. Замовляйте щось простіше...

— Жаль. Тоді давай печену картоплю в мундирах і миску паюсної ікри з двома... зайцями. Ти ж бач, який перед тобою пан сидить. Худий, беззубий і видовжений, мов глиста. В дитинстві слід їсти овочі і фрукти, а не ікру, сьомгу і на десерт — трюфельне чи ванільне морозиво, — Вітольд обернувся до метрдотеля і двох офіціантів з олівчиками і блокнотиками у руках. Оглянув їх і застеріг: — Печена картопля має бути чисто вимитою і подаватися на стіл такою гарячою, щоб у клієнта не тільки руки, а й язик обпікала. І — щойно з печі...

— Все, як накажете, пане...

— Анатоль, — підказав Шор і непомітно підморгнув Мироновичу.

— Ну і ще, мабуть, оселедчика у вині, — додав Вітольд.

— Буде подано, пане Анатолію. Дунайського, ірландського?

— Само собою, коли тут сидить Шор. І того, й іншого...

— Я зрозумів, пане Шор, — кивнув головою метрдотель. Офіціанти одразу ретирувалися. Очевидно, пекти картоплю, раків і ловити не менше ніж двох зайців.

Вони залишились самі. Спочатку, здавалося, виговорилися і зараз не знали, що ж далі сказати. Кожен думав про своє.

«Як вона так могла? — розмірковував про себе Вітольд. — Чому вона мене штурмує з усіх боків? Для чого вона підключила до цього Папу? Та ще його тил — Маму?»

«Нічого доброго з цього шлюбу не вийде, — посміхався в тарілку з чорним хлібом Шор. — Як прийшло нізвідки, так і піде в нікуди».

«Краще б залишитися з Альбіною. Академік помер. Моральної підтримки вона позбавлена. Але ж вона спала чи спить з цим резервним резидентом Козликом, якщо вірити Роксані?» — сам себе запитував Вітольд.

— Ніяк не втямлю, для чого тобі цей шлюб? — обізвався нарешті

— Ед.

— Уявляєш, вона спала не тільки зі мною, а ще з цим законсервованим резидентом розвідки — Козликом.

— Ти про кого, Тольде?

— Про Альбіну.

— Вона тобі й досі не байдужа? — поцікавився Шор.

— Але вона поки що — моя офіційна дружина. Мені слід взяти розлучення. Та вона мені не дає! Зате дає якомусь замороженому резиденту.

— Просто розморожує його після радянської влади, — розсміявся Шор. — Тоді вони всі були заморожені, як і ми з тобою. Тепер свобода і демократія. Кожний знаходить собі партію за своїм смаком. Є ж партії любителів пива, є любителів червоних раків, а тепер утворилася партія любителів худющих, але сексуальних жінок. Ти ж не можеш заборонити їм реєструватися, коли вони усі захочуть...

— Чого захочуть?

— Свободи і демократії... Після тоталітарного режиму. Тобі було б легше, коли б вона займалася коханням зі статевим однопартійцем?

— Не зрозумів.

— А що тут розуміти? Одностатеві члени однієї партії...

— Ти хочеш сказати, лесбіянки?

— Можна сказати й так, — підтвердив Шор.

— Мені було б значно легше, — чесно признався Вітольд своєму приятелю. — Ніж з цим Козликом.

— Тольде, вона вже тобі не належить. Ти сам стверджуєш, що вона активно живе з законсервованим резидентом розвідки. А втім, що це за законспірований розвідник, який себе так швидко розкрив?

— Розкрила його Роксана.

— Ти їй віриш? — Шор глянув просто в сірі очі Мироновича.

— Я з нею одружуюсь, Шор, — нагадав йому Миронович. — Ми ще перед весіллям зобов’язалися один одному казати правду, — процитував він повністю Роксану.

— Ну, коли так, — розвів руками Шор. — Сильний аргумент. То в мене тузи закінчились... І козирі також... Нічим крити.

Миронович у відповідь не сказав ані слова. Він тепер згадав Роксану: «Зваблива, вродлива, розумна. З гострим швидким розумом і веселим, компанійським характером. її непередбачені фантазії, вигадки, хочеш — провокації, не мають собі рівних. Така тобі допоможе викрутитися з будь-якої ситуації. Така переконає Папу, якщо він ляже з нею в ліжко, що я, Миронович, єдина кандидатура на його наступника. Не треба виборів. Просто підпишіть Указ і я, Миронович, — наступник президента. Про це вже говорить... електорат. А може, й справді спробувати її в цій ролі? Якщо вже Папа переспав раз, хай переспить і вдруге. Нам усім вистачить. Ти ж все одно її не любиш. Ти тільки захоплюєшся нею, мов річчю, гарною лялькою, якій хтось написав такий веселий дотепний текст і тільки. Подумай, Мироновичу. Може, й Роксану тобі послав сам Бог? Може, саме в Роксані твій ос­танній шанс? Адже Папа сказав, коли я піду на пенсію, то ти, Миронович, — станеш президентом. Отже, він в мене вірить. Роксана вродлива, зваблива, достобіса гарна. Її руки, особливо ці довгі тендітні пальчики. Це вже якийсь комплекс. Ох ці мені пальчики! А потім — стегна, її сексуальність? Ні, але Альбіна... Ні, таки Альбіні в цьому плані немає рівних. Хоча Роксана й запевнила: «Тольде, ми ж тільки вчимося. Ми салаги першого року служби. Ми проходимо курс молодого бійця. З них під професійним і строгим командуванням вийдуть справжні гвардійці. Ми розумні і догадливі. Команди виконуємо без слів. Достатньо найменшого натяку й кивка. І ми будь кого візьмемо в оточення і задамо такого жару, що Петрарці у пеклі й не снилося. Нам заздритимуть адмірал Нельсон і Бонапарт Наполеон. Тольде, тільки тримайся міцніше за віжки і не випади на ходу з сідла ще не до кінця навченої кобилки».

— Ти знову думаєш про Альбіну? — відірвав його від цитат Рок сани Шор.

— Я думаю про передвиборну кампанію. Думаю, як би нам не по випадати з сідел, — згадалися останні слова Роксани.

— Не нам, а тобі. Шор має своє місце під сонцем. А ти, коли вилетиш з сідла, повернешся до Шора, до рідних пенатів. А ні — житимеш на свої відсотки в екзотичному океані, над яким цілий рік висить гаряче сонце і хвилі купаються в прохолодних водах. Слава Богу, ми з тобою не бідні. Не захочеш сидіти на одному місці, я тебе час від часу возитиму по екзотичних архіпелагах світу. Купимо