Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

тобі острів Робінзона неподалік від острова Кі-Вест чи Порто-Ріко. В морі розведемо свіжу рибу. Без атомних випробовувань і радіації. Кити біля твоїх берегів не кінчатимуть своє довге життя самогубством. Не розмірковуватимуть про те, що для них в черговий раз настає кінець світу. Вивчиш дві мови: іспанську та англійську і спілкуватимешся з аборигенами, як рівний з рівними. На стегна начепиш різнобарвну пов’язку і бігатимеш в ній по гарячому піску, вітаючи на далекому голубому горизонті кораблі і вітрильники. Самотніми ночами думатимеш про піратів, і я тобі збудую кілька дзотів з численними кулеметами і гранатометами. За півкілометра до лінії оборони проведу сигналізацію з криком і вереском Альбіни Ерастівни, жоден флібустьєр і близько не наважиться підійти до твоїх володінь. Коли твоє засмагле від променів полудневого сонця тіло раптом огорне ностальгія за мною, я прилечу до тебе чартерним рейсом, любий Тольде. А поки що — ось твоя печена картопля, сіль, олія, опускайся на землю, бери в руки чарку «Першої гільдії» і випий за наше здоров’я, бо ми, як кажуть гуцули в Карпатських горах, таки того варті. — Шор підніс чарку і поцокався.

XX

Весілля призначили на оксамитовий сезон у Криму. Миронович не вірив, що вдасться й повінчатись з Роксаною. Вона ж наполягала на цьому. А тут трапилася нагода — патріарх всія України-Руси вручив Вітольду орден князя Володимира-хрестителя за вагомий внесок у розбудову Михайлівського Золотоверхого собору. Коли Миронович залишився з патріархом наодинці, то звернувся до нього:

— Ваша святосте, — розпочав дипломатично. — Я незабаром одружуюсь, і нам би хотілося, аби наш шлюб благословили ви — повінчали нас у Володимирському соборі...

Патріарх деякий час мовчав, очевидно, не знав, з чого почати. Або просто належав до людей, які перед тим, як викотити з себе будь-яке слово, певний час зважують його на власному язиці, свято пам’ятаючи, що слово не горобець: вилетить — не впіймаєш.

— Сину мій, — патріарх допитливо глянув у вічі Мироновича. — А хіба ви й досі з Альбіною Ерастівною не вінчані?

«Отже, він знає його першу дружину! Так, вони неодноразово зустрічалися на різних церковних святах, коли він, Миронович, у супроводі президента і першої леді почергово обходили церкви різних конфесій». Тепер Вітольд, захопившись орденом, згадав, що перша леді не в захопленні від патріарха і він допускає зараз політичну помилку. Слід щось робити. Але патріарх його виручив сам.

— Вітольде Володимировичу, — перейшов він на світський стиль. — За святими канонами нашої православної церкви, зокрема, Київського патріархату Господь Бог забороняє благословляти шлюб, який не є первородним. Адже свідком цього священного дійства є саме небо, сам Господь, і я не можу не скоритися Господу Богу нашому, як і ви, сину мій.

«Слава тобі, Господи, — зрадів у душі Миронович. — Не доведи, Господи, якби патріарх погодився. Що б мені в цьому випадку сказав Папа? Чи надав би він для святкування свою віллу і куплену ним та його однодумцями на день народження яхту класу «Принцес», що тепер виходить в море під назвою — «Королева Анна»?

— Вибачте, ваша святосте, — низько схилив голову Миронович. — І ще раз щиросердно дякую вам за високу нагороду церкви. — Він не сказав «нашої», пам’ятаючи, що й патріархат має вуха. На нього, не спускаючи блаженних очей, дивилась діва Марія з малесеньким дитям на руках. Він впіймав себе на тому, що вона своїм невсипущим поглядом пронизує його наскрізь і супроводжує аж до самого порога, ніби кажучи: «Дивись мені, не грайся з вогнем і з чужими молодицями. Це добром не кінчається». Миронович не витримав погляду діви Марії і перевів свій зір на бороду патріарха. Той лагідно посміхнувся йому, склавши навхрест руки, дав можливість поцілувати їх, після чого перехрестив його мов новоспеченого грішника (принаймні, так Мироновичу здалося) і відпустив з Богом. Так і сказав:

— Ідіть з Богом, Вітольде Володимировичу! Хай Бог благослов­ляє вас!

«Зрозумів, — уже в автомашині відповів йому Миронович. — А ти, канонна бестіє, не можеш благословити? Що ж, нас благословить Московський митрополит. Перекину кілька десятків тисяч на церкву, і той не посилатиметься ні на небо, ні на свідків небесних».

Водієві Антоші Миронович наказав їхати до Печерської лаври до митрополита Московського.

— Орден поклади в коробочку і сховай якнайдалі, — наказав він.

— Буде зроблено, шефе! — приклав два пальці до кашкета Антоша.

— Ти п’ятірнею віддавав би честь, — порадив йому шеф. — І не до порожньої голови. А коли в кашкеті чи капелюсі.

— А я так у кіні бачив, — почервонів Антон. — Американському, — додав він.

— Ми — не американці. — Миронович зачинив двері авто і попрямував прямо до канцелярії митрополита.

— Як доповісти? — запитав згорблений у три погибелі чернець.

— Скажете, Миронович. Вітольд Володимирович, представник... — але далі він не договорив. Митрополит у супроводі кількох єпископів і секретаря компартії України зі святим орденом на грудях поруч з комуністичним значком саме виходив зі свого кабінету. Помітивши Мироновича, митрополит нашвидкуруч потис руку вождю червоних і, розпливаючись у суцільній усмішці, запросив його до себе, наказавши святим отцям йти далі вже без нього. Поцілувавши руку митрополиту, Миронович подав у конверті 10 тисяч доларів зеленими.

— Це тільки аванс. Решта — після вінчання, — тихо промовив він.

Митрополит подякував, і Миронович помітив, як той засунув гроші під розцяцьковану ризу. Там, очевидно, в митрополита були штани з глибокою кишенею. Підійшов до сейфа і довгенько вибирав сині, малинові і зелені коробочки.

— Чи я вручав вам орден святого Миколая Другого? — запитав митрополит. — Днями ми його канонізували. Великого мученика за віру святу, за народ наш...

Миронович не пригадував. «Чорт з ним, буде два», — сказав про себе, а вголос додав:

— Ні, ваша світлість...

«А може, "святість"? — подумав він. — Слід було хоч того горбатого у передпокої запитати. Та хай вже як є, — розмірковував. — Мабуть, таки "ваша світлість", оскільки не вносить поправки. То до патріарха слід звертатися — "ваша святосте". Він — рангом вище», — дивився Миронович то на старечі руки митрополита у синіх прожилках, то на орден з профілем останнього царя Миколи Другого.

— Канонізували? —