Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

спокійно обідали; з одного кінця столу сиділа похмура міссіс Антонія, з іншого — містер Поль, major-domo[10] князя. Він їв і пив найкращі смаколики, його тьмяні, блакитнуваті очі світилися якось дивно, а виснажене обличчя було незбагненним, але не позбавленим задоволення.

Фламбо нетерпляче постукав у вікно, виламав його і, обурений, зазирнув у яскраво освітлену кімнату.

— Оце так! — закричав він. — Я, звичайно, розумію, що вам захотілося перекусити, але вкрасти обід свого господаря, поки він мертвий лежить в саду…

— Впродовж мого довгого й доволі приємного життя я вкрав багато чого, — відповів дивний містер Поль. — Цей обід — одна з небагатьох речей, котрі я не вкрав. Цей обід і цей будинок, і цей сад належать мені.

На обличчі Фламбо промайнув здогад.

— Ви хочете сказати, — почав було він, — що в заповіті князя Сарадіна.

— Князь Сарадін — це я, — промовив старий, жуючи солений мигдаль.

Отець Бравн, котрий саме роздивлявся птахів у саду, підскочив, ніби підстрелений, і вставив у вікно своє бліде обличчя, що нагадувало ріпу.

— Хто ви? — пронизливим голосом перепитав священик.

— Поль, князь Сарадін. До ваших послуг, — ввічливо відповів Поль, піднімаючи келих з хересом. — Я живу тут доволі тихо, тому що я особа домашнього типу; зі скромности називаю себе містер Поль, на відміну від мого бідолахи-брата Стефана. Я чув, він щойно помер у саду. Звичайно, моєї провини немає в тому, що вороги переслідують його аж до цього місця. Це все через прикру неврегульованість його життя. Він ніколи не був домовитим.

Він знову замовк і продовжував дивитися на стіну з протилежного боку кімнати, десь понад головою похмурої міссіс Антонії. Фламбо і отець Бравн врешті помітили родинну схожість з убитим. І тут плечі старого князя струснулися й легко заколивалися, так ніби він чимось захлиснувся, але його обличчя залишалося незмінним.

— Мій Боже! — вигукнув Фламбо після короткої павзи. — Він сміється!

— Ходімо звідси, — відізвався отець Бравн і зблід. — Ідемо з цього пекельного дому. Ходімо до нашого чесного човна.

Коли вони вирушали з острова, темінь накрила очерет і річку, і вони пливли вниз за течією в суцільній темряві, гріючись двома великими сигарами, котрі світилися, наче два ліхтарики. Отець Бравн вийняв сигару з рота й сказав:

— Припускаю, що ви вже розкусили всю цю історію? Враховуючи все, що сталося, вона доволі проста. У чоловіка було два вороги. А він був чоловіком розумним. І тому він зрозумів, що два вороги — краще, ніж один.

— Я щось не розумію, — відповів Фламбо.

— О, це зовсім просто, — заперечив його приятель.

— Просто, хоча зовсім не невинно. Обидва брати Сарадіни були пройдисвітами, але князь, старший з братів, належить до того типу пройдисвітів, котрі здобувають вершини, а молодший, капітан, — до тих, що йдуть на дно. Цей горе-офіцер спочатку випрошував грошей у брата, потім шантажував, а одного ніяк не чудового дня князь попався йому. Очевидно, йшлося зовсім не про якісь дурниці, тому що князь Сарадін не приховував своїх подвигів, а його репутацію не зміг би зіпсувати вже ніякий гріх. Вірогідно, що за свої подвиги він міг би потрапити й на шибеницю, і Стефан дослівно закинув мотузку на шию брата. Йому якось вдалося виявити правду про ту сицилійську справу, можливо, він міг довести, що Поль убив старого Антонеллі десь у горах. Грішми, котрі капітан отримував за мовчання, він міг розкидатися років з десять, поки розкішні статки князя врешті не почали зменшуватися на очах.

Але князь Сарадін мав ще один тягар, окрім кровопивці-брата. Він довідався, що син старого Антонеллі, котрий на момент убивства був дитиною, виріс у жорстоких сицилійських традиціях і живе лише тим, щоб помститися за батька. Не шибеницею (у нього, на відміну від Стефана, не було законних доказів), а з допомогою випробуваної зброї, вендети. Хлопець тренувався, щоб здобути смертельну досконалість, і коли врешті зміг би вийти на поєдинок з князем, той, як писали в газетах, полюбив подорожі. Насправді він просто втікав, щоб урятувати своє життя, переїздив з місця на місце, ніби злочинець, котрого розшукують; та невпинний юнак переслідував його. Становище князя Сарадіна було зовсім невеселе. Чим більше грошей він тратив на те, щоб уникнути Антонеллі, тим менше залишалося на те, щоб платити Стефану за мовчання. Чим більше він давав Стефану за мовчання, тим менше залишалося, щоб утекти від Антонеллі. І тут він проявив наполеонівську геніяльність.

Замість того, щоб опиратися двом супротивникам, він вирішив підкоритися обом. Він дав задній хід, ніби японський борець, і його супротивники впали ниць. Він припинив свою гонку довкола світу, дав свою адресу молодому Антонеллі, потім повідомив брата, що віддає йому все, чим володіє. Він відіслав Стефану достатньо грошей, щоб вистачило на шикарний одяг і на звичайну подорож, і написав листа, в котрому було щось на кшталт: «Ось усе, що в мене залишилось. Ти обібрав мене. У мене залишився малий будинок в Норфолку, зі слугами і провізією в підвалі, і, якщо ти ще чогось хочеш від мене, візьми все це. Приїдь і володій усім, а я тихо доживатиму біля тебе як твій друг, або керуючий, абохто». Він знав, що молодий сицилієць ніколи не бачив жодного з братів, хіба що на картинах; він також знав, що вони з братом схожі, в обох були сиві борідки. Потім поголив обличчя й чекав. Пастка запрацювала. Нещасний капітан у новісінькому одязі ввійшов у будинок з тріумфом князя й наколовся на рапіру сицилійця.

Та в усій цій історії була одна перешкода, і це робить честь людській природі. Злі духи, такі як Сарадін, часто помиляються, тому що не пам’ятають про людські чесноти. Він очікував, що коли італієць з’явиться, то його помста буде темною, сильною і безіменною, що якось уночі жертва впаде від удару ножем або від пострілу з-за огорожі й помре, не промовивши ані слова. Коли ж Антонеллі шляхетно запропонував дуель згідно з усіма правилами і все могло з’ясуватися, то це були не найкращі хвилини для містера Поля. Саме тоді я його й побачив, як він з дикими очима втікав на своєму човні. Він просто втікав, простоволосий, у звичайному човні, щоб Антонеллі не довідався, хто він насправді.

Та, хвилюючись, він не втратив надії. Він знав авантюристів і знав фанатів. Можливо, сподівався, що Стефан, авантюрист, притримає язика задля театрального задоволення, щоб підтримати гру і втримати свій новий і затишний будинок, зрештою, тому, що шахраям щастить, і тому, що він непоганий фехтувальник. Князь був упевнений у тому,