Брем Стокер - Самоцвіт семи зірок, Брем Стокер

стукіт у двері. Увійшов містер Корбек. Побачивши нас, він відступив, але містер Трелоні підвів його до нас. Він аж сяяв од молодечого ентузіазму.

— Отже, ви знайшли світильники! — майже закричав він. — Мої припущення таки підтвердилися. Ходімо до бібліотеки, й ви мені все розкажете! А поки він розказуватиме, Россе, — сказав він, звертаючись до мене, — чи не могли б взяти ключі з банкового сейфа, щоб я міг поглянути на світильники?

Потім вони пішли утрьох до бібліотеки, а я подався до Чансері-лейн.

Повернувшись із ключем, я захопив їх за розмовою, де до них приєднався доктор Вінчестер, який прибув невдовзі після мого від’їзду. Дізнавшись від Маргарет про його постійну увагу і доброту, містер Трелоні попросив лікаря залишитись і вислухати всю історію. «Може, вам цікаво буде, — зауважив він, — дізнатись про кінець історії!»

Ми рано повечеряли, а потім містер Трелоні сказав:

— А тепер, гадаю, нам слід розійтися і раніше укластися спати. Завтра ми зможемо багато чого обговорити, а сьогодні я хочу подумати.

Доктор Вінчестер пішов першим, за ним містер Корбек, а я лишився. Коли всі пішли, містер Трелоні сказав:

— Думаю, було б добре, якби й ви ночували сьогодні вдома. Я хочу залишитися з дочкою наодинці, щоб поговорити з нею. Можливо, вже завтра я зможу розказати все і вам, але зараз було б краще, якби нас нічого не відривало і ми були в будинку самі.

Я повністю розумів і поділяв його почуття, але події останніх днів іще були свіжі в мені, і з деяким ваганням я запитав:

— А ви будете в безпеці?

На мій подив, мене урвала Маргарет:

— Небезпеки немає, Малкольме. З батьком буду я!

Не кажучи більше нічого, я підвівся і попрямував до дверей. Містер Трелоні сердечно сказав:

— Приходьте на сніданок — після цього нам із вами буде про що поговорити.

Він тихо вийшов із кімнати, залишаючи нас наодинці. Я поцілував руки Маргарет, які вона мені простягнула, а потім притягнув її до себе, і наші губи вперше зустрілись.

Тієї ночі я мало спав — не давали заснути почуття щастя і тривоги. Але якщо мене й охопив неспокій, то водночас я був щасливий, як ніколи в своєму житті. Ніч пролетіла так швидко, що світанок немов наскочив на мене, а не підкрався, як зазвичай.

О дев’ятій я вже був у Кенсингтоні. Вся тривога розвіялась як дим, тільки-но я зустрів Маргарет і побачив, що блідість її обличчя поступилася місцем звичному рум’янцю. Вона повідомила мені, що її батьку спалося добре і що скоро він до нас приєднається.

— Я переконана, — прошепотіла вона, — що мій добрий і передбачливий батько ще не встав, аби саме я перша зустріла тебе і ми поговорили наодинці!

Після сніданку містер Трелоні повів нас у кабінет, кажучи по дорозі:

— Я попросив Маргарет порозмовляти з нами також.

Коли ми сіли, він серйозно мовив:

— Минулого вечора я сказав вам, що у нас є про що поговорити. Наважусь припустити, ви думали, що це стосується вас і Маргарет. Чи не так?

— Саме так я і думав.

— Добре, юначе, все правильно. Ми з Маргарет розмовляли, й мені відомі її бажання, — він простягнув мені руку, я потиснув її, поцілував Маргарет, яка підсунула свій стілець ближче до мого, щоб ми могли триматись за руки під час розмови.

Він продовжив із деяким ваганням — переживанням це було складно назвати, — ваганням, яке було для мене новим.

— Ви знаєте всю цю історію про мумію й, напевне, здогадуєтеся про мої теорії. Так чи так, а детально пояснити я зможу їх тільки згодом, якщо постане така потреба. Ось про що я б хотів із вами порадитися: ми з Маргарет не погоджуємось в одному питанні. Я збираюсь провести експеримент, який стане завершенням моєї двадцятирічної праці. Завдяки цьому ми зможемо дізнатись про речі, які були приховані упродовж цілих тисячоліть. Я не хочу, щоб моя дочка брала в ньому участь, адже не можу заплющувати очі на той факт, що він може нести небезпеку — велику небезпеку невідомого походження. Що ж до мене, я готовий піти на будь-який ризик, адже це може принести користь науці, історії і філософії. Але я не бажаю піддавати такому ризику свою дочку. Її життя надто дороге, щоб ставитися до неї так легковажно, особливо тепер, коли вона стоїть на порозі свого щастя. Я не хочу, щоб вона загинула, як її мати…

Він замовк і затулив обличчя руками. Маргарет одразу ж опинилась поруч із ним, почала обнімати і втішати його. А потім сказала:

— Батьку! Мама не вимагала залишитися з нею навіть тоді, коли ти хотів вирушити в ту подорож у Єгипет, повну невідомих небезпек, хоча країна була охоплена війною. Ти розказав мені, що вона благословила тебе на пошуки, хоча й усвідомлювала, яка тобі загрожує небезпека, і боялася, й ось тобі доказ! — вона простягнула до нього своє зап’ястя з родимою плямою. — А тепер дочка своєї матері робить так, як на її місці зробила б мати!

Тоді обернулася до мене:

— Малкольме, ти знаєш, що я тебе люблю! Але любов — це довіра, і ти повинен довіряти мені й у небезпеці, і в радості. Ми з тобою повинні стояти поруч із батьком перед цією невідомою небезпекою. Разом ми її подолаємо, або разом програємо і разом помремо. Таке моє побажання, моє перше побажання до мого майбутнього чоловіка!

Вона була схожа на королеву, яка опускалась до благань. Моя любов до неї зростала. Я став поруч із нею,