Брем Стокер - Самоцвіт семи зірок, Брем Стокер

через ці всі події я потроху почав божеволіти. Забагато таємниць тут, а мене задовольняють або факти, або їх причини. Тепер я зможу вмити руки і повернутись до кримінальної роботи. Звісно, сер, мене б утішила звістка про те, що ви проллєте трохи світла на цю справу. Буду вдячний, якщо ви зможете мені коли-небудь розповісти, як людину витягли з ліжка, коли її вкусив кіт, і в чиїх руках був ніж у другому випадку. Адже панич Сильвіо сам цього б не зробив. Бачите, я досі про це думаю! Мушу тримати себе в руках, а то ці думки почнуть відвертати мою увагу, коли буду зайнятий іншими справами!

Коли Маргарет повернулася з прогулянки, я зустрів її в холі. Вона досі була бліда і засмучена, а я чомусь гадав, що після прогулянки вона буде веселою. Тільки-но вона мене побачила, її очі засяяли й вона уважно поглянула на мене:

— Ви маєте для мене хороші новини? Батькові краще?

— Так! Як ви здогадалися?

— Я побачила це на вашому обличчі. Я мушу піти до нього… — сказала вона, та я затримав її.

— Він сказав, що одягнеться й відразу ж погукає вас!

— Погукає мене?! — здивовано повторила вона. — Значить, він прокинувся? Я й не здогадувалась про це! О Малкольме!

Вона присіла на найближчий стілець і розплакалася. Я теж був зворушений. Вона побачила моє хвилювання, зрозуміла його і простягнула мені руку. Я міцно стиснув її й поцілував. Такі хвилини для закоханих є справжніми подарунками Бога! Досі в мене була тільки надія на її взаємність, а тепер, коли вона дозволила потиснути їй руку, коли її очі засяяли від кохання, я побачив, що її серце прихиляється до мене.

Слова були тут зайві. Ніхто не зобов’язував мене мовчати, але слова були б убогі й не змогли б висловити наших почуттів. Узявшись за руки, наче маленькі діти, ми піднялися східцями і зупинилися на сходовому майданчику, чекаючи на запрошення містера Трелоні.

Я розказав їй пошепки на вушко, — це було набагато приємніше, ніж говорити вголос і на відстані,— про те, як прокинувся її батько, що він казав і все, що сталося поміж нами, оминаючи те, що ми розмовляли про неї.

Незабаром у кімнаті задзвонив дзвінок. Маргарет підійшла до дверей батькової кімнати й тихо постукала.

— Увійдіть! — сказав сильний голос.

— Це я, тату! — голос її тремтів від любові і надії.

В кімнаті почулись швидкі кроки, двері поспіхом відчинилися, Маргарет кинулась уперед і впала в батькові обійми.

— Тату! Любий батьку!

— Моє дитя! Маргарет! Моя люба, люба дитино!

— О батьку, батьку! Нарешті! Нарешті!

Вони увійшли до кімнати, й двері зачинилися.

Розділ XIV

Родима пляма

А я стояв на сходовому майданчику і чекав на запрошення містера Трелоні, почуваючись дуже незручно і самотньо. Але це тривало недовго. Щастя Маргарет було для мене найважливіше, і, усвідомлюючи це, я, здається, втратив головну частину свого «я». Ці дві горді сильні особистості, хоча і були батьком і дочкою, та почали пізнавати одне одного лише тоді, коли дочка подорослішала.

Гордість і сила кожного з них, їхня стриманість від самого початку стояли поміж ними. Отак ці два люблячі серця довго були розлучені. Але тепер усе налагодилося, і я радів, що врешті-решт Маргарет щаслива. Поки я роздумував над цією справою, двері відчинились і містер Трелоні запросив мене увійти.

— Заходьте, містере Росс! — сказав він сердечно, але з певною офіційністю, якої я так боявся. Я зайшов у кімнату, він знову зачинив двері та простягнув мені руку, яку я потиснув. Але він не відпускав її, а підвів мене до дочки. Маргарет переводила погляд із мене на нього, а потім опустила очі. Коли я наблизився до неї, містер Трелоні відпустив мою долоню і, дивлячись дочці у вічі, сказав:

— Якщо все так, як мені здається, то між нами не повинно бути жодних таємниць. Малкольм Росс знає про мої справи так багато, що я вважаю, він повинен або залишити їх у тому стані, в якому вони є зараз, і мовчки піти, або дізнатися більше. Маргарет, чи не хочеш ти дозволити містеру Россу глянути на твоє зап’ястя?

Вона кинула на нього швидкий благальний погляд, а потім підняла праву руку так, що браслет у вигляді розгорнутих крил, який прикривав зап’ястя, зсунувся вниз. Мене пронизав жах. На її зап’ясті була тонка нерівна червона лінія, де наче загусли червоні краплі крові!

Отак вона застигла — втілення спокійної гордості.

І справді вигляд вона мала гордовитий! Крізь усю її лагідність, крізь гідність, крізь полум’я, яке, здавалося, просвічує з глибин її очей просто мені в душу, прозирала гордість. Ця гордість була народжена чистотою і вірою; це була гордість справжньої цариці старих часів, коли бути царицею означало бути першою, і вищою, і сміливішою в усьому.

Так ми стояли декілька секунд, аж урочистий голос її батька, здавалося, кинув мені виклик:

— Що ви скажете тепер?

Я мовчки взяв руку Маргарет, відсунув золотого браслета, нахилився і поцілував її зап’ястя. Коли, не відпускаючи руки, я поглянув їй в обличчя, то побачив на ньому невимовну радість і втіху.

— Ви отримали мою відповідь, сер! — сказав я містерові Трелоні.

А він поклав свою долоню на наші руки, поцілував дочку і відказав:

— Добре!

Нашу розмову обірвав