Володимир Михайлович В'ятрович - Війна і міф. Невідома Друга світова, Володимир Михайлович В'ятрович

березня 1944 року таких нападів було, за різними підрахунками, від 153 до 200, у квітні — травні 1944 року їхня кількість сягнула 350. Траплялися повномасштабні бої, як, наприклад, 22 березня під Дерманню на Волині.

Додаткові зіткнення провокував НКВД, залучаючи частини Червоної армії до каральних акцій — саме так сталося наприкінці вересня — у жовтні 1944 року. Така практика почастішала з весни 1945 року, після завершення війни у Європі. Тут уже повстанці у ситуації «не вистрелиш ти — вистрелять у тебе» змушені були вдаватися до зброї.

Командування УПА далі не втомлювалося нагадувати підлеглим, що вони воюють не з Червоною армією, а з військами НКВД. Окремим розпорядженням Головна команда УПА зобов’язала вояків не нападати першими на червоноармійців, якщо тільки ситуація не вимагає відкриття вогню. Ставлення до полонених регулювала окрема інструкція, видана 5 серпня 1944, друга редакція — 26 квітня 1946 року. З полоненими мали поводитися коректно, розпитувати ввічливо, не допускати нетактовностей, годувати, надавати відпочинок і — у разі потреби — лікувати. В іншій інструкції щодо поводження з червоноармійцями заборонялися будь-які насмішки з радянських порядків.

Попри вкрай несприятливі для людських контактів умови, зафіксовано чимало випадків, коли зустрічі повстанців та червоноармійців завершувалися цілком дружелюбно. У серпні 1945 року біля села Невочин червоноармійці розповіли повстанцям, де розташовані підрозділи чекістів, а на прощання порадили «ворогам» «бити тих сволочів». За місяць до цієї події червоноармійці і повстанці мирно «поділили» між собою село Підпечари на Івано-Франківщині. Волею випадку там одночасно квартирувала сотня «Дзвони» та відділ Червоної армії. Стосунки склалися майже сусідські — повстанці щедро обдарували сусідів пропагандистською літературою.

Повідомлення командування Внутрішніх військ НКВД про те, що повстанці звільняють захоплених у полон червоноармійців, 4 січня 1945 р.

Полонених червоноармійців повстанці часто відпускали назад, провівши з ними пропагандистські розмови. У березні 1944 року повстанці відпустили з полону 10 осіб, які вибралися за фуражем. І такі випадки часто згадуються у документах.

Це не повинно дивувати — адже основним ворогом УПА, боротьба з яким велася систематично і не припинялася ніколи, були війська НКВД.

І найбільші бої, на зразок бою під Гурбами у квітні 1944 року чи бою під Уневом у вересні 1944 року, УПА провела саме з НКВД.

Боротьба з чекістами тривала ще довго після 1945 року — останні сутички з українськими повстанцями зафіксовано на початку 1960-х.

Міф 40. Жуков і Берія наказали депортувати усіх українців до Сибіру

Вислати у віддалені краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів.

З «Приказа» № 0078/42, 22 червня 1944 року

Суть міфу

У червні 1944 року вийшов спільний наказ Берії та Жукова про депортацію до Сибіру всіх українців, які перебували під німецькою окупацією. Реалізований він не був через те, що виселити таку велику кількість людей (понад 20 мільйонів осіб) у стислий термін виявилося практично неможливо.

Факти стисло

Цей документ є німецькою пропагандистською листівкою.

Власне, ця листівка — дійсний історичний факт пропаганди гітлерівців з метою підірвати бойовий і моральний стан Червоної армії, велику частину якої складали українці.

Факти докладніше

Те, що радянська влада у 1944 році планувала велетенську акцію з депортації українців, які «проживали під владою окупантів», «у віддалені краї Союзу РСР» — один із тих міфів про війну, який з’явився не у СРСР чи сучасній Росії, а в Україні вже за часів незалежності, у 1992 році.

Щоправда, ще у 1956 році у доповіді ХХ з’їзду КПРС «Про культ особи та його наслідки» перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов казав про депортацію народів Сталіним: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то б він і їх виселив».

Документальною основою міфу став документ, знайдений у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ф. 1, оп. 70, спр. 997, арк. 91) та опублікований 27 лютого 1992 року у газеті «Літературна Україна» кандидатом історичних наук Василем Марочкіним.

Автор першої публікації не подав повної інформації про документ, виявлений в архіві. Він не вказав, що цей документ із текстом буцімто «наказу» — лише німецька пропагандистська листівка. Майже відразу «недогляд» виявили. «Літературна Україна» 5 березня 1992 року опублікувала лист до редакції Руслана Пирога — тодішнього директора архіву, де було знайдено документ. Але таке пояснення багатьох не переконало.

Генеральний комісар державної безпеки Лаврентій Берія, у 1938–1945 рр. очолював НКВД СРСР. Особисто відповідальний за організацію і проведення масових депортацій народів СРСР під час Другої світової війни

В Україні, починаючи з перших місяців після опублікування «наказу», його достовірність неодноразово й аргументовано спростовувалася. Однак свідомо чи несвідомо на нього посилаються у різних публікаціях.

Тому варто пояснити деякі деталі.

Рішення про депортацію, як правило, приймалися на рівні Державного комітету оборони СРСР і оформлювалися Указом Президії Верховної Ради СРСР, постановою Ради Народних Комісарів СРСР чи ДКО СРСР. Або наказ обов’язково мав посилатися на постанову ДКО. У нашому «наказі» цього дотримано не було.

Оформлення означеного «наказу» не відповідає вимогам до оформлення таких документів. Наказ начебто підписаний двома керівниками наркоматів, а в тексті звучить в однині — «наказую» (мало б бути «наказуємо»?). Посаду Жукова вказано як заступник наркома оборони, тоді як насправді він був першим заступником наркома оборони.

Щодо інших нюансів стилістики слід зазначити, що в радянських документах дивізії військ НКВД ніколи не називалися «каральними». В документі вказані 12-а і 25-а дивізії НКВД. 12-а стрілецька дивізія не входила до складу НКВД і дислокувалася на Далекому Сході. 25-а дивізія була у складі НКВД, але призначалася для охорони залізничних об’єктів.

І головне. Під німецькою та румунською окупацією, за приблизними підрахунками, на території України перебувало щонайменше 20 мільйонів осіб. Чи можливо було здійснити виселення раптово