Володимир Михайлович В'ятрович - Війна і міф. Невідома Друга світова, Володимир Михайлович В'ятрович

— як зазначено в «наказі» — такої кількості людей силами двох дивізій?

За доповіддю Берії Сталіну з квітня до червня 1944 року з Криму депортували у східні райони СРСР кримських татар, болгарів, греків, вірмен та осіб іноземного підданства — загалом понад 225 тисяч осіб. У тих операціях брали участь 23 тисячі бійців і офіцерів військ НКВД, тобто співвідношення становило на десятьох депортованих — один боєць НКВД.

Отже, для того, щоб «виселити Україну», необхідно було залучити не менше 2 мільйонів військовослужбовців НКВД.

Задіяти таку кількість особового складу і провести депортацію стількох людей в стислі терміни та ще й «вночі і раптово, щоб не дати втекти іншим і не дати знати членам його сім’ї, які перебувають у Червоній армії», — було абсолютно нереальним.

Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков, у 1944 р. командував 1-м Українським та 1-м Білоруським фронтами, а також координував дії радянських військ на території України та Білорусі

Терміни початку операції («виселення почати після того, як буде зібрано урожай і здано державі для потреб Червоної армії») визначені геть не конкретно, що для наказу неприпустимо, оскільки функція наказу — координація і синхронізація дій великої кількості людей.

Серед головних аргументів тих, хто вірить у дійсність наказу, — свідчення колишнього керівника НКВД УРСР генерала Василя Рясного, зафіксовані російським поетом, письменником і публіцистом, а за переконаннями і політичними поглядами — палким прихильником сталінізму Феліксом Чуєвим у книзі «Солдати імперії: Бесіди. Спогади. Документи». Проте свідчення, ретрансльовані Чуєвим, не викликають довіри, як і наведений у книзі текст наказу, передрукований з публікації Марочкіна (з деякими змінами).

Якщо вірити Чуєву, то Рясний начебто визнавав наявність наказу про виселення всіх українців, при цьому вказував, що «мені цей наказ привіз із Москви один із заступників наркома внутрішніх справ». Хто саме привіз, Рясний не вказує. Але найбільш важливою є його теза про те, що «за активну діяльність проти Червоної армії з боку оунівців, виступів “боївок”, за вороже ставлення до російськогонароду товариш Сталін наказав виселити усіх українців до відомої матері, а конкретніше — до Сибіру». Мова йде про наказ Сталіна (про те, що наказ був підписаний Берією та Жуковим, Рясний зовсім не згадує). Нижче уточнюється: «його було виконано частково».

І далі процитуємо Рясного у викладі Чуєва:

«Так, виселити Україну — це не Чечню і не кримських татар. Я визначив найактивніших ворогів російського народу і радянської влади — закоренілих вовків. Декілька ешелонів мої молодці заповнили і відправили. Але потім цей наказ раптом зупинився. У чому річ, спочатку не знав ні я, нарком України, і ніхто не знав. Щось відбулося між українськими начальниками і нашими дійсними керівниками, виникли розбіжності, чи треба цією справою займатися. Кажуть, українські вождікинулися в ноги Сталіну, вмовляючи його зупинити виселення. І Сталін поступився».

Чи були у радянського керівництва наміри виселити українців, у жодних інших документах не зафіксовано. Проте факти і документи підтверджують, що сотні тисяч українців, яких звинувачували, наприклад, у причетності до визвольного опору у 1944 році і потім — до самої смерті Сталіна — депортували у табори та заслання.

Незаперечний факт, що репресії проти українців, які жили в умовах німецької окупації, чинили тривалий час після війни. Це були не тільки депортації чи ув’язнення, дуже часто вони мали дещо інший, на перший погляд — м’якший характер: обмеження в праві доступу до вищої освіти та певних посад. Але це означало мільйони загублених мрій, кар’єр, зрештою — життів. Тривалий час комуністичний режим трактував тих, хто пережив окупацію, людьми «другого сорту».

Міф 41. Українці — кати Варшавського повстання

Отже, література, що має стосунок до Варшавського повстання, переповнена свідченнями, інформацією та документами, які звинувачують у тому злочині також і українців, котрі воювали тоді разом із німцями. Саме через винятково рафіноване варварство та людиновбивство. <…> Насправді немає, мабуть, жодної публікації про Варшавське повстання, де б не було мови про українське варварство під час повстання.

Маріян Калуський, “Udział Ukraińców w zdławieniu Powstania Warszawskiego” («Участь українців у придушенні Варшавського повстання»), kresy.pl, 29 січня 2011 року

Суть міфу

Українські підрозділи у складі німецької армії, зокрема СС, відіграли значну роль у придушенні Варшавського повстання. Участь українців у боротьбі з повстанцями супроводжувалася військовими злочинами.

Факти стисло

Насправді визначну роль у придушенні повстання та злочинах відіграли не українські формування, а підрозділи російських націоналістів та козаків. Саме російських колабораціоністів учасники повстання і пізніші дослідники тенденційно називали «українцями». Серед українських підрозділів, залучених до придушення повстання, був лише один неповний батальйон. Документальних фактів про вчинення ним масових вбивств у Варшаві немає.

Факти докладніше

Варшавське повстання проти німецьких окупантів тривало з 1 серпня до 2 жовтня 1944 року.

Ініціатором виступу став польський еміграційний уряд у Лондоні. Основною бойовою силою повстанців була Армія Крайова (АК). Мета повстання полягала у визволенні столиці ще до приходу Червоної армії.

Однак партизани не розрахували сили. На початку вересня стало зрозуміло, що німецькі каральні підрозділи здатні придушити виступ.

На той час радянські війська впритул наблизилися до Варшави. Зону повстання та 1-й Український фронт розділяла лише річка Вісла. Незважаючи на прохання надати допомогу, підтримка Сталіним варшавських повстанців була мінімальною. Червона армія не перейшла у загальний наступ.

Партизани, що залишилися в живих, змушені були капітулювати перед німцями.

Німецькі підрозділи в деяких районах Варшави вдалися до тактики тотального винищення повстанців, цивільних та міської забудови. У військових злочинах відзначилися есесівські формування, наприклад, полк СС «Дірлевангер». Також задіяли підрозділи, які складалися з громадян СРСР на німецькій службі.

У післявоєнних польських публікаціях була поширена думка про велику кількість українців серед німецьких каральних військ. Українців також звинувачували у військових злочинах проти варшав’ян. Стверджувалося навіть, що участь у придушенні повстання брала дивізія СС «Галичина». Насправді, роль українців у