Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

— Ти, певно, хочеш дізнатись, що тут відбувається? — запитала вона в мене. Я злегка кивнула. 

— У нас сьогодні відбудеться прийом на честь день народження мого чоловіка, — жінка виглядала такою щасливою. 

— Велике має бути свято? — якось знервовано запитала та все в середині перекрутилося. 

— Двісті чоловік, — жінка посміхалась, а я присвиснула. 

Поговоривши трішки з Марлін, я попрощалась та дала обіцянку жінці, що буду з нею зустрічати гостей. Потім пішла у свою кімнату та одягнулась. Треба було їхати до магазину та купити собі новий телефон, сімкарту та якусь сукню. 

Придбавши собі нарешті засіб зв'язку, пішла за сукнею. Ніякий магазин мені не подобався. Всі сукні були нудними, або ж занадто дуже розкішними. Я вже не мала надію, але знайшла невеличкий магазинчик, у якому і віднайшла свою неперевершену сукню. Насичений зелений колір, довжина  до самої підлоги, розріз з переду до самих стегон, який при ходьбі відкривав мої ніжки. Зверзу невеличкий виріз, який підкреслював мої груди. Вся сукня була обшита красивими срібними нитками. Я відразу у неї закохалась, тому і придбала, як тільки побачила. Купила ще подарунок Гаральду, батькові Кларка, та поїхала додому. 

Я поспіхом забігла в кімнату, бо вранці Кларк ще спав, а зараз міг мене очікувати та переслідувати. 

Прийняла душ та почала одягатись. Зробила високу зачіску. Нафарбувалась та одяглась. Покрутилась перед дзеркалом та схвально собі кивнула. 

Взяла свій новенький телефон до рук та вставила в нього сімку. На годиннику була сьома, тому я ще встигала подзвонити сестрі. Я так і зробила, але Маріель не брала слухавку, а потім взагалі вимкнула телефон. Я спихнула на те, що вона не знала мого номера, тому трішки походивши по кімнаті та понервувавши, пішла у велику залу для прийому гостей. На мене там уже чекала, як завжди усміхнена Марлін. 

Година прийому гостей і в мене гуділи ноги та голова.

Я помітила, що Кларка ніде немає. Спочатку я зраділа, а потім стало трішки сумно.

— А чому Кларк не зустрічає гостей? — запитала я у батьків чоловіка. 

Його батько був  нічим не примітний чоловік. Дуже простий та спокійний на вигляд. Досить привабливий, як і його син. Він повернувся до мене та посміхнувся. Я ще після приходу додому встигла його привітати, подарувавши йому особливий подарунок. Майже годину його шукала. Цим подарунком виявився особливий годинник, на якому були його ініціали. Ви спитаєте в чому його особливість? Така річ тільки в одному екземплярі і дісталася мені за копійки. Я тішилась, що Гаральд одягнув його на руку саме сьогодні. 

— Він поїхав до клубу. Скоро повернеться, — лагідно повідомив мені чоловік, чим увів мене в шок.

В сенсі, до клубу? Тобто я зустрічаю тут гостей, а він поїхав у такий день? 

Я була така шокована, що не передати словами. 

Ми нарешті привітали всіх гостей та я могла бути вільною, тому взяла в руки келих шампанського і забилась у куток. Не любила я такі заходи. Ще змалку я закривалась у себе в кімнаті, ховаючись від усього галасу. Навіть зараз мені хотілося втекти та закритись у своїй кімнаті, або піти прогулятись.

— Сумуєш? — пролунав знайомий голос збоку. Я навіть зраділа. Поглянула на чоловіка та посміхнулася. 

— Трішечки. А ти вже повернувся? — якось ніяково запитала.

— Я ж не міг тебе залишити тут саму, — посміхнувся він. — Потанцюєш зі мною? — запитав у мене та протягнув свою праву руку. Я поглянула на нього, на його привабливий вигляд у смокінгу та лагідну посмішку, і не змогла втриматись. Вклала свою руку в його та ми пішли в потік танцюючих людей. Кларк поклав одну руку на талію, а іншою взяв мою,  поцілувавши пальчики. Я здригнулась та поклала йому вільну руку на плече. Ми почали вальсувати. Злились в танці. Я дивилась лише йому в очі, а він дивився в мої. Нас наче обвили невидимими нитками. Це було так захопливо. Моє дихання збилось уже давно і стало тяжко від насолоди його рук. Ми наче поєднали щось не поєднуване. 

Коли музика закінчилась, я ледь трималась на ногах. Вони тремтіли, як і все моє тіло. Дихати було тяжко. Я, певно, була вся червона, бо моє  горіло. 

Коли я повернула обличчя, застигла. Перше, що я відчула, це страх. Скоріше не за себе, а за Кларка. Ні-ні. Я швидко відпихнула чоловіка від себе. Він не зрозуміло на мене поглянув, а я почала відходити та махати головою. 

Він не міг мене знайти! Чи міг?