Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Глава 21

Глава 21

— Вибач, — я встала з місця та хотіла йти до виходу, аби не бачити цього чоловіка. Хай він мене врятував, але стрімкість наших невизначених почуттів не давали мені спокою. 

Я покинула кімнату та пішла по коридору. На диво мене ніхто не спиняв. Мені хотілося втекти додому, щоб не бути в цьому місці, серед цих стін, але я не могла. Якщо я хочу дізнатись про своїх батьків, я вимушена буду піддаватись Марлін, діяти за правилами жінки та бути покірною її слову.

Все ж я таки пішла до того кабінету. Я ледь його знайшла, але ввійшла та сіла за стіл. Опустила голову та ледь не залила його слізьми. Я так скучила за сестрою та все не наважувалась їй подзвонити. Навіть телефон не придбала. Завтра треба сходити до магазину. 

Робота почала кипіти і я почала занурюватись в неї з головою. Мені все ж на поміч прийшла Тара. Вона все пояснювала та показувала. Виявилось, у них тут багато правил та і клієнтів теж. 

— Бувають, звісно, випадки, коли відвідувачі переходять межі й нашим дівчатам тоді допомагають охоронці або сам керівник, — Тара огородила мене небезпечною новиною, з якою мені доведеться стикнутись, як керівникові. Хоча я вже з нею стикнулася сьогодні.

На щастя Кларка я більше не бачила сьогодні, тому могла працювати спокійно. Зустріла клієнтів на вході та розмістила їх по місцям. Запропонувала їм дівчину та чогось випити. Дивна у них робота керівника. 

Інколи ці багатії чіплялись і до мене, але я вміло відмахувалась та підсовувала їм чергову дівчинку, як виявилось, це все-таки нічний клуб «Насолоди», бо дівчата таки задовольняли чоловіків, але далі віп кімнати стосунки не заходили. 

Робочий день мій закінчився аж о четвертій ранку. Додому їхати було трохи лячно. Я попросила Тару, аби та викликала мені таксі, а сама стала чекати в коридорі. Все ж на вулицю вийти не наважувалась. 

Кілька хвилин стояла в очікуванні та роздивлялась голі стіни блідо-бежевого кольору, наче на них були не зрозумілі мені візерунки. 

— Може, тебе підвезти? — Запитав до болі знайомий голос та я не поспішала повертати голови. 

— Ні, не треба, — відмахнулась я.

— Ночі темні і хтозна, хто ховається в темряві, — почула я його насмішку, а у самої уже все кипіло.

Ну хіба не можна пройти повз? Ні! Треба зачепити та кольнути. 

— Я на таксі, — повернула до нього голову та переможно посміхнулась.

— Але таксисти такі непередбачувані, — огородив він мене й усмішка вмить зникла з мого лиця. Я навіть слину встигла проковтнути. Він засміявся та ледь не склався вдвоє. Я ще більше насупилась та відвела погляд. 

— Бачила б ти своє перелякане обличчя, — уже спокійніше мовив, але все ж посміхаючись.

— І що не так з моїм обличчям? Не подобається? Не дивися, тебе ніхто не просить, — грізно блиснула я очима та пішла на вихід, не дочекавшись відповіді, чи бодай що. 

— Постривай, — схопив мене за лікоть чоловік. 

— Кларк... Відпусти! — закричала я.

— Але я хочу, щоб ти поїхала зі мною, — розлютився він та ще міцніше стис мій лікоть. Я перевела погляд на його руку, яка уже до болю стисла мою своїми пальцями, а потім на чоловіка.

— Багато хочеш, — гаркнула я та вирвала свою руку. 

Таксиста ще не було і я почала злитись.

Ну де можна їздити так довго!? 

— Значить, я буду чекати з тобою, — пригрозив він мені, а я почала сміятись.

— То чекай, я тобі не заважаю.

— От і буду, — образився, він мов мале дитя. Я посміхнулась та відвела погляд на дорогу. Ми мовчали і кожен не думав починати говорити.

Цей таксист спізнився на хвилин двадцять. Я лютувала та коли відкрила двері ледь не накинулась на нього з претензіями. Було о пів на п'яту ранку, я втомлена та виснажена, а він ще й запізнюється. Як же я лютувала чи то, певно, втома.

Я сіла на заднє сидіння та закинула голову на підголівник, прикривши очі. Відчула, як хтось біля мене сідає. Відкрила свої шоковані очі та подивилась на того негідника. 

— Кларк... — протягнула крізь зуби. — Якого біса!? Вимітайся! — кричала я та випихала його назад на вулицю.

Але хіба таку гору м'язів можна здвинути з місця? От і я не змогла, від чого чоловік тільки потішався. 

— Мені по дорозі, — посміхався він та зачинив двері. 

— В тебе є власна машина, — злилась я.

— Вона раптом зламалась, — нахабно всміхнувся та блиснув очима.

— Та невже!? — здивувалась я та зітхнула.

— То, що вже поїдемо? — запитав розгублений таксист.

— Так! 

— Ні! 

Вигукнули одночасно. Я зі злістю вигнула свої брови та метала блискавки. 

— Їдьте, а я заплачу вам втроє більше, — повідомив він водію, чим ще більше викликав у мені гнів. 

Всю дорогу я мовчала та старалась навіть не дивитись у його бік. Ну навіщо він це робить? Невже я таки йому подобаюсь? Ні-ні... В мене є Олександр. 

Коли приїхали додому, я навіть  не дала чоловікові отямитись. Коли він побачив, що я вибігла з машини, не дочекавшись, його то розлютився, але я вже давно бігла по сходах та поспішала до своєї кімнати. Зачинилась та сперлась спиною на холодну поверхню. Перевела дихання та пішла до ванної. 

***

Ранок розпочався із якогось галасу та метушні. Я поглянула на годинник, на якому уже була сьома година ранку.

—  Та ви знущаєтесь, — проскиглила я та закрила обличчя подушкою. Я тільки лягла спати о п'ять, а тут мене розбудили. 

Шум збільшувався, а моє терпіння зменшувалось. Я все ж не витримала та роздратовано піднялась з ліжка. Одягнула на нічну сорочку халат та вийшла з кімнати. Усюди метушилися якісь люди, які носили різні речі та прибори. Я спустилась у вітальну — та ж сама картина. Я побачила на диванчику  Марлін та пішла до неї.

— Доброго ранку, — привіталась я та напружено огледілась навколо. Жінка оглянула мене та посміхнулась.

— Доброго, сонечко, — посміхалась вона та постукала рукою на диванчику біля себе. Я покірно сіла та запитально на неї подивилась. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍