Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

любий Крамере. Адмірал Ролланд, керівник МІ-шість, людина, без перебільшення, геніальна.

— Геніальна, — нетерпляче перебив його Крамер. — Але що з того?

— Операцію було заплановано три тижні тому. Досі їхню увагу привертала переважно Північно-Західна Європа, і тут про них ледве чи знали.

— Будьте певні, знали.

— Так. Але знали — і тільки. Адмірал Ролланд безпомилково розрахував, що трьох чоловіків, прикритих надійною легендою, ви приймете як шанованих гостей. І вони почуватимуться в «Шлосс Адлері» цілком вільно й безпечно.

— І?..

— Все ще не розумієте? — Цього разу нетерпіння забриніло вже в голосі Сміта. — Ролланд усвідомлював, що коли генерал Карнебі або… — Сміт кинув через кімнату погляд на Джонса. — … або той, хто гратиме роль Карнебі, потрапить до «Шлосс Адлера», то сюди неодмінно прибуде і його візаві з вермахту, щоб порозмовляти з полоненим. — Сміт усміхнувся. — Навіть у Великобританії переконані, що коли гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. Те саме стосується і взаємин армії та гестапо.

— Коротше! Коротше!

— Начальник штабу вермахту рейхсмаршал Юліус Роземайєр становить для союзників аж ніяк не меншу цінність, аніж Карнебі для нас.

— Рейхсмаршал! — приголомшено прошепотів Крамер, прикипівши поглядом до Роземайєра. — Викрадення!

— Їхні агенти були вже тут, — суворо нагадав Сміт. — І, судячи з довіри, яку їм тут виявили, свою місію вони виконали б.

— Господи! Боже небесний! Це… це якась чортівня!

— Атож! — підтвердив Сміт.

Крамер різко перетнув кімнату й сів у крісло поруч із Роземайєром.

Хвилини зо дві вони тихо про щось розмовляли, час від часу кидаючи погляди на Сміта. Говорив переважно Крамер, і з виразу обличчя Роземайєра можна було здогадатися, про що саме полковник розповідає. На рейхсмаршаловому обличчі проступала то цікавість, то подив, то недовіра, то, зрештою, приголомшене усвідомлення того, що могло б статися. Кілька секунд помовчавши, обидва підвелися й підійшли до Сміта. Рейхсмаршал помітно зблід, і не треба було мати надто тонкий слух, щоб помітити, що голос його тремтить.

— Це неймовірно, капітане Сміте, неймовірно! Але це правда. Це єдине, що може звести докупи всі факти. — Рейхсмаршал спробував усміхнутися. — Я вельми зобов'язаний вам, капітане.

— Вся Німеччина вам зобов'язана, — додав Крамер. — Ви зробили їй неоціненну послугу. Ми цього не забудемо. Я переконаний, що фюрер особисто відзначить вас.

— Ви перебільшуєте, панове, — пробурмотів Сміт. — Я лише виконував свій обов'язок. — Він ледь помітно всміхнувся. — Можливо, фюрер надасть мені два-три тижні відпочинку, бо сьогодні вночі я зрозумів, що в мене з нервами не все гаразд. Але прошу вибачення, панове, на сьогодні справу ще не закінчено.

Він почав неквапно походжати туди-сюди за спинами в трьох чоловіків, схилених над записничками. Час від часу Сміт позирав на написане й цинічно посміхався. Значення цієї посмішки зрозуміти було неважко.

— Може, годі? — нетерпляче озвався Роземайєр.

— З вашого дозволу, рейхсмаршале, розплутаймо цю шараду до кінця.

— Ви маєте на те підстави?

— Звісно ж, маю.

Фон Браухіч відійшов від кімнати Мері швидко, хоч і без помітного поспіху. Але, опинившись за рогом коридора, він побіг.

Діставшись до вертольота, капітан пересвідчився, що біля нього все ще нікого немає. Зазирнув у машину — порожньо. Тоді підскочив до вартового, який стовбичив неподалік із своїм собакою.

— Ви бачили пілота? — різко запитав фон Браухіч.

— Ні, пане майоре, — перелякано відповів вартовий — літній чоловік, за віком непридатний для служби на фронті, що страшенно боявся гестапо. — Вже давно не бачив.

— Давно — це скільки? — суворо перепитав офіцер.

— Не знаю. Я сказав би… — Вартовий завагався. — Десь із півгодини. Ні, десь так із три чверті години, пане майоре.

— Чорт забирай! — вилаявся фон Браухіч. — Так довго? Скажіть, коли пілот ремонтує машину, то чи немає десь поруч приміщення, яке він використовує під майстерню?

— Є, пане майоре! — Вартовий квапився виправдатись, повідомити бодай якусь позитивну інформацію. — Оці двері, пане майоре. Старе зерносховище.

— Пілот зараз там?

— Не можу знати, пане майоре.

— Мусиш знати, — холодно процідив фон Браухіч. — Це твій обов'язок — усе помічати. Годі стовбичити, бовдуре! Біжи й подивись, чи він там.

Літній солдат побіг підтюпцем виконувати наказ. Тим часом фон Браухіч, подумки картаючи себе за нестриманість щодо старого, перейшов подвір'я й розпитав трьох інших, молодих і меткіших солдатів. Але й ці не могли нічого розповісти.

Він повернувся до вертольота й дочекався літнього вартового.

— Там нікого немає, пане майоре. — Захеканий солдат страшенно боявся викликати в офіцера невдоволення, повідомивши погану новину. — Кімната порожня, пане майоре.

— Дякую, — кивнув головою фон Браухіч і поплескав старого по плечу. — Ви нічим не завинили, друже. Ви добре вартували.

На вигляд не поспішаючи, він підійшов до головної брами й дістав зв'язку ключів. Вже за першими дверима фон Браухіч знайшов те, що шукав. Пілот, усе ще без тями, лежав на долівці, а поруч валялася розтрощена коробка розподільника. Накинутий на пілота комбінезон допоміг здогадатися, як з вертольота непомітно зняли важливу деталь. Фон Браухіч розрізав на непритомному пілоті линви, витяг йому з рота кляп і залишив його лежати біля широко розчинених дверей. Місце тут було людне, тож його мали скоро помітити.

Сам він тим часом збіг сходами до спальних покоїв і, проминувши кімнату Мері, зупинився біля п'ятих від неї дверей. Відімкнувши їх ключами, ввійшов усередину й увімкнув світло. Перетнув кімнату, підняв віконну раму й переконався, що сніг за нею нещодавно струшено. Потому поглянув униз і в світлі від свого ліхтарика побачив на даху горішньої станції сліди, які промовисто свідчили про все, що тут відбувалося.

Фон Браухіч випростався, роззирнувсь і побачив, що залізне ліжко стоїть не на місці, підпираючи шафу. Відтягнувши його, він виявив за дверцятами скорченого й непритомного обер-лейтенанта. Фон Браухіч виволік бідолаху з шафи, перерізав на ньому мотузки й звільнив його від кляпу. Стогін засвідчив, що юний обер-лейтенант