Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

— І зробили цю помилку саме ви, — відрубав Сміт.

— Пишіть! — наказав Крамер. — Сержанте Гартмане!

Сержант Гартман ступив крок уперед, тримаючи напоготові кийка. Троє чоловіків схилилися й почали писати.

Тепер погрібець був майже порожній. Кілька хвилин тому до нього ввійшли двоє сержантів і забрали кількох чоловіків виконувати якесь завдання. Мері не мала сумніву, яке саме завдання. Вона знову, вже вдвадцяте, позирнула потай на годинника, втомлено втерла чоло, підвелася й усміхнулась до фон Браухіча.

— Прошу вибачення, капітане, але я справді мушу йти. Страшенно розболілася голова.

— Це я прошу вибачення, люба Маріє. — Вираз стурбованості на мить змінив його звичну усмішку. — Ви мали б сказати про це раніше. Я звернув увагу на те, що у вас зморений вигляд. Довга подорож з Рейнланду, а ще цей шнапс…

— Я справді не звикла до нього, — сумирно погодилася Мері. — Але я трохи полежу, і мені покращає.

— Звісно ж. Ходімо, моя люба. Дозвольте мені провести вас до вашої кімнати.

— Ні, ні! — Та, помітивши, що ці слова вона промовила надто різко, Мері знову усміхнулася. — Все буде гаразд. Справді, не варто турбуватися.

— Капітан фон Браухіч краще знає, варто чи не варто. — Його обличчя було зосереджене, але приязне, крізь владну інтонацію прохоплювалися нотки гумору, і Мері не знала, як йому заперечити. — Я категорично наполягаю. Ходімо.

Дбайливо підтримуючи Мері під руку, він вивів її з погрібця. Від кав'ярні вони рушили до головної споруди замку. Мері помітила, що надворі незвично мало людей.

— Це все відьми з їхніми мітлами, — розсміявся у відповідь фон Браухіч. — Комендант ще не виловив їх, але дайте йому ще кілька років, і він із ними таки впорається. Тих бідолах саме для того й витягли з кав'ярні, щоб вони прочесали всі закапелки й перевірили, чи не сховалися шпигуни десь на флагштоці. З цими шпигунами ніколи не знаєш, чого чекати…

— Здається, ви трохи легковажно до цього ставитеся, — сказала Мері.

— Я — офіцер гестапо. Мені платять за те, що в мене працює голова, а не розбурхана уява. — Тут він поглянув з вікна на подвір'я. — А це вже справді щось дивне.

— Що дивне?

— Цей вертоліт, — задумливо промовив фон Браухіч. — За правилами вертольоти головного командування мають бути в постійній готовності. А тут відкрито двигун, а над машиною напнуто брезент. Ви ж не назвете це постійною готовністю?

— Але ж вертоліт треба час від часу ремонтувати, як і будь-яку машину. — В горлі у неї раптом пересохло, і їй захотілося, щоб фон Браухіч хоч трохи відхилився й не помітив, як закалатало її серце. — Що ж тут такого дивного?

— Дивно те, що й півгодини тому, коли ми проходили тут уперше, біля машини ніхто не працював. Не можу навіть уявити собі, щоб особистий пілот рейхсмаршала пішов і залишив роботу недоробленою.

— А хіба він не міг узяти якусь деталь і ремонтувати її десь у приміщенні? — припустила Мері. — Ви ж дивилися сьогодні на термометр?

— Здається, я стаю схожим на старого коменданта з його ловцями відьом, — сумно промовив Браухіч. Він труснув головою. — Перед вами жахливий приклад того, як небезпечно довго працювати на моїй роботі: очевидна відповідь здається аж надто очевидною надміру розвиненому розуму. Мені не слід забувати про це сьогодні вночі.

— Сьогодні вночі ви ще маєте завдати роботу цьому видатному розумові? — грайливо поцікавилася Мері.

— І саме тут. — Фон Браухіч кивнув головою в бік багато оздоблених дверей, повз які вони саме проходили. — У золотій вітальні. — Він поглянув на годинника. — За двадцять хвилин! Уже так скоро! У вашому чарівному товаристві, фройляйн, не помічаєш, як збігає час.

— Дякую, мій добрий пане. У вас… у вас там побачення? — Серце її знову закалатало.

— Музичний вечір. І в гестапо є свої позитивні сторони. Сьогодні ми послухаємо спів солов'я. — Він прискорив ходу. — Даруйте, фройляйн, але я згадав, що маю підготувати ще кілька справ.

— Вибачте, я забрала у вас стільки часу, — скромно сказала Мері. «Що він знає? Про що здогадується? Що може зробити?». Ці думки вихором пронеслися в її голові. — Ви були такі ласкаві…

— Що ви, мені було так приємно! — галантно заперечив фон Браухіч, підводячи Мері до її дверей. — Добраніч, моя люба Маріє. Ви справді найчарівніша дівчина!

— Добраніч! — вона відповіла усмішкою на усмішку. — І дякую.

— Нам треба познайомитися ближче, — промовив фон Браухіч на прощання. Потім відчинив двері, вклонився, поцілував їй руку, обережно причинив за нею двері й потер у задумі руки: — Значно ближче.

Каррачола, Томас і Крістіансен посхилялися над записничками і квапливо писали. Власне, писали двоє — Крістіансен ще не зовсім оговтався після удару, і робота його майже не посувалася. Крамер, який стояв обік і про щось тихо розмовляв зі Смітом, дивився на них з цікавістю й певною осторогою.

— Здається, їм щось додає натхнення, — обережно промовив полковник.

— Вигляд розверзтої могили іноді примушує думати, — цинічно кинув Сміт.

— Боюся, що не цілком з вами погоджуся.

— Ви знаєте, чим будуть ці троє за якихось чверть години?

— Я втомився. — З голосу Крамера відчувалося, що він каже правду. — Прошу вас, не грайтеся словами, капітане Шмідте.

— Сміте! За чверть години вони будуть мерцями. І вони про це знають. Вони відчайдушно борються за кілька зайвих хвилин життя. Така собі марна спроба втекти від вічності…

— У вас напад лірики, капітане, — пробурмотів Крамер. Хвилину він походжав туди й назад, майже не звертаючи уваги на трьох чоловіків за столом, а далі спинився просто навпроти Сміта. — Гаразд, — промовив він зморено, — я справді виснажений. Та не про це мова. Що, на Бога, стоїть за всією цієї історією?

— Простота — це ознака геніальності,