Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

поки були живі. А нас змушували вчитися, втовкмачували в наші непутящі голови старосвітську філософію типу: вченому — світ, а невченому — тьма. Світу, правда, від учення ми не бачили, а тьму — це точно — пізнали. Не підводили очей од підручників! Навіть художню літературу мало читали. І зараз у голові така мішанина… Підручники зубрили, гризли, а життя ж не вкладається в підручники, про нього, про його суперечності, штормистий норов батьки боялися казати правду. До всього ми доростали самі.

У школі один хлопець написав мені листа. Вже не пам’ятаю змісту, пам’ятаю лише: був він романтичний, з цитатами з пісень та віршів, де йшлося про високі людські почуття, кохання, дружбу… І на серці якось по-іншому стало — святково, небуденно. Я чи злякалась, чи зраділа… Коротше кажучи, розхвилювалась. І розхвилювалась уже не по-дитячому, по-дівочому… Іду, а на деревах іній — ясний, сліпучо-білий. І чому я не бачила його, коли йшла до школи? Дивно мені… А іній блищить, а сніги сяють… На простір рветься пісня. Поріг переступаю і:

«Здрастуйте вам!»

Домашні дивляться здивовано: що це зі мною?

«П’ятірку одержала?»

«Ні… Листа», — показую матері.

Прочитала мати і каже:

«Це добре, дочко, що такі гарні листи одержуєш. Я нічого не маю проти, але знай: головне — школа. Думати мусиш лише про уроки. Тобі написали цього листа знаєш чому? Бо ти відмінниця, старанна учениця. А якби вчилася на трійки, на двійки — хто б написав?»

Матері довго вважають своїх дочок маленькими дітьми.

Батько мій — тихий такий, скромний чоловік. Ніколи не кричав, не сварився.

Запам’яталося… Приїхав у відпустку: тоді він вчився на якихось тривалих курсах. Ми з сестрою — вона старша — бігаємо по хаті, бавимося… А він сидить на ліжку, розмовляє з сусідами. Мати біля нього схвильована, щаслива…

Підходжу:

«Мамо».

«Чого, доцю?»

«І я хочу сісти біля тата».

Він погладив мене по голові й далі розмовляє. Потім узяв чашку, зачерпнув води з відра, напився. Я схопила прожогом ту чашку і теж почала пити — тим же краєчком, яким він торкався губ…

Батько погостював і поїхав. Беру його черевики, ношу в руках по хаті. І так мені любо, мило!..

Як це було недавно і як — давно!

…Сонце світило в обличчя Варі, і в її волошкових очах я наче бачив той іній, який уперше помітила вона в хвилину дівочого пробудження. Уявляв її дівчинкою — була, либонь, справді схожа на волошку, особливо коли Носила блакитні стрічки, блакитні сукні, а доокруж зеленіли трави, наче жита, а довкола половіло літо… І ще здогадувався — вона згадує не тільки своє село Рутнівку під Полтавою, батьків, сестру, а й думає про Кривий Ріг, де зараз на практиці Віталій Гайдук.

Од Віталія лист, відповідь на мій, якого я надіслав кілька днів тому. Пише, що на криворізьку землю тільки-но прибув. А до того зі своїм тезком Віталієм Холодом їздив у своє село Розквітне. «Жирку нагуляли, у футбол пограли». Тепер вивчає рідні краї Холода.

Лист закінчувався так:

«Ти тепер султан турецький? Маєш гарем? — натяк на Варю, Олю та хазяйчиних дочок, про яких я писав йому в своєму посланні. — Нажимай на харчі. Варю не ображай, бо Гальопа після повернення в Славгород поставить про це питання руба на загальних зборах. А плавати її навчи, як є можливість. Хай плаває. Щоб на сесії не втопилася».

Я передав Варі вітання, вона гірко посміхнулась:

— А мені не написав…

— Скажи, Варю, — спитав я, — ти давно його любиш?

— З першого курсу.

— Ну?

— Так.

— Давно, — погодився я.

Похапцем занотовую те, що Варя мені розповідала. Спогади з курсу першого і другого.

На консультації з античної літератури викладач заінтригував її «Дафнісом і Хлоєю» Лонга. «Любов не зап’єш, не заїси, замовленнями від неї не врятуватися…» Це зовсім не те, подумала вона, що підносили нам про любов у школі. А від десятого класу до університету — десь лише півроку відстані. Лише півроку! А між цією відстанню — вже два різні світи. Там, у школі, за читання цього твору, хоча він написаний ще в третьому столітті нашої ери, могли б і на комсомольські збори витягти, звинуватити мало не в аморальності. А тут рекомендують читати.

Варю це вразило.

Віталій сидів поруч, лагідним і тихим голосом жартував. Обіцяв писати їй додому, коли вона поїде на канікули, і говорив багато-багато ласкавих слів. Ні, він не байдужий до мене, здавалося Варі (вперше вона відчула потяг до нього на шефському концерті в колгоспі, коли він співав пісню «Ой, чий то кінь стоїть»).

А через рік вона вже записала до свого дівочого щоденника приблизно таке:

«Як важко любити. Як стриматись, коли хочеться на весь світ кричати: «Прийди, прийди!»? Як нестерпно ховати руку, коли коханий простягає свою. Як невимовно тривожно дивитися в очі з німим запитанням у зіницях.

О, коли б він знав, що за муки стискають дівоче ерце, яка боротьба точиться між розумом і непокірними почуттями!..

А скільки безсонних ночей, скільки чекань у надії на лагідний, лише мені одній відомий стукіт у двері: стук-стук.

Скільки страждань!

Усі, всі про нього думки.

А він?..

Чому ж він не любить, чому? Я сувора з ним? Ні. Груба? Ні, лише раз сказала неприємне (і мучилась тоді цілу ніч. А на другий день… перший подав руку, сів біля мене і сидів усі