Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

лекції, конспектував, уважним був. Мені ж боліла голова, і я мовчала, як мумія). Невесела з ним? Але ж я ніяковію, побачивши його, і замовкаю, тільки-но він заговорить. Що ж, що відштовхує його від мене? Чи я захоплююсь іншими? Ні, від того пам’ятного знайомства-зближення я ні про кого іншого не думала, нікого не чекала з таким нетерпінням, ні за ким не сумувала так… Чого ж вимагає справжня любов? Що їй необхідно? Чого нема в мені? Чим гірша я тих, кого він іноді проводжає додому, з ким танцює? Чому сторониться мене? Чому ніколи не спитає: що робитиму увечері?

Ні, не любить, не любить…»

Вона зробилася чутливою до кожного його поруху, слова, кроку. Приревнувала якось, коли він подав першій руку не їй, а Зіні Весняній. А то ненавмисно штовхнув на диктанті, і вона демонстративно відсунулась. Він узяв за плечі тихо-тихо. Озирнулась — ніжно усміхнувся. Було щось жагучо-таємниче в його погляді. Як завжди, не витримала. Запитав, чому вона відвела очі. Що могла відповісти? Любов! Перша, справжня, сліпа. Готовність самопожертви заради коханого, постійні думки про нього, тривоги, чекання, просвіти надій і радості, рідкі несміливі поцілунки, наївне бажання бути незалежною, гордою, коли ти вже давно і повністю належиш комусь… Сила любові взаємної невизначена. Але ще сильніша любов нерозділена! Оте бажання бути кращим, ніж ти є, в очах коханого, оте прагнення робити йому приємне, любити, любити, любити… Ох, чи можна таке передати словами?.. Невже, думала Варя, він не повторить слів, які переповнювали її серце: хороший, милий, дорогий, єдиний, незрадливий? Навіщо так мучить? Невже не має до неї ні краплі почуття? Навіщо ж омана, неправда? Навіщо так багатозначно поглядає на лекціях? Чому каже гарні слова при зустрічах? Навіщо?..

Ці записи у Вариному щоденнику я прочитав випадково без її дозволу — хай вона пробачить мою цікавість, якщо зможе.

«Справи йдуть на диво чудово.

У неділю ми ходили на танці. Ох, які це були хвилини! Він усе дивився на мене — так ніжно, тепло… Обережно притискав до грудей і знову заглядав у очі. Було хороше, дуже хороше. Що може бути приємніше, як схилитися на плече друга, доторкнутися волоссям до його м’якої щоки, сплести, поєднати його і свої пальці й… мовчати під музику, мовчати…»

«15 грудня — найщасливіший у моєму житті день. Була з Віталієм на іменинах у Колі Охмарбая.

Повертаючись з іменин, він сказав у електричці: «Ти зараз така гарна». А як заходили в гуртожиток, узяв за лікоть і міцно стис. Думала: це прощання. Ступила до кімнати, роздяглась. Раптом хтось стукає. Це він! Зайшов… милий, чудовий, хороший мій Вітя з карими сяючими очима.

Вже не пам’ятаю, що було потім. Тільки нічого поганого, навпаки — все хороше. Він підвів до вікна, узяв за руку, просив, щоб я цілувала його. І гладив волосся, цілував сам мої очі, називав гарною, хорошою, наспівував пісні й вставляв у куплети моє ім’я. О, яка я була щаслива. Я розповідала, як провела літо, а він обійняв, притис до себе. Спитала: «За що?» — «За те, що ти щебечеш…» Мені так сподобалися ці слова. Говорив, що у мене смутні очі і що вони подобаються йому. Обіцяв, що Новий рік зустрічатимемо разом.

Ніколи не відчувала так сильно, що люблю його безтямно і що нікого більше не полюблю такою любов’ю…

Все йде чудово. Але коли ж? Коли я почую заповітне слово?..»

КОНСПЕКТ ТРЕТІЙ

Що буде з Вариною любов’ю, що?

Не знаю. Тільки знаю: Віталій знову написав мені, а їй — ні. В чому ж причина? Може, йому нічим хвалитися?

«За листа дуже вдячний, а за відповідь запізнілу — пробач, — писав він. — Я нездатен навіть на епістолярщину: не маю таланту — хоч умри. Це збагнув лише тут, на практиці. Я мов той неборака, що зодяг ризи, не будучи попом. Я — не ти, Юрку…» Свій практикантський доробок він називає «нулем цілих і сотнею порваних», з гіркотою скаржиться на несприятливі творчі умови.

Загалом Віталій оптиміст. Ми всі так вважаємо. Чи то він лише перед людьми, в колективі — як риба у воді, а на самоті…

Певно, невдачі добре далися взнаки.

Не до Варі йому, не до дівчат.

А в кого їх нема, невдач? Кожній невдачі треба давати здачі. Напишу йому про це.

«Я — не ти…»

Сміхота. Ніби в мене все гладко, ніби моє практикування — дорога, вимощена лаврами.

А на «планьорці» Нонна Землякова, завідуюча відділом культури, сказала: фейлетон Білокрила належало зняти як антихудожній і вульгарний.

Редактор заперечив. Його підтримав також відповідальний секретар: недоліки у фейлетоні є, та в цілому він має право на існування…

Цієї хвилини до кабінету зайшов я. Землякова сиділа до дверей спиною і не бачила мене.

— У нього співають півні! — цим вона, мабуть, хотіла наповал зрізати і автора, і його захисників. — Де ви чули в Південнолиманську півнів?

Я здогадався — мова про мій фейлетон, і відповів:

— У курнику Ксені Андріївни.

Засміялась, адже я живу в ліфтерки, а вона справді тримає курей.

Ходив до Олі на квартиру. Мова зайшла про пам’ять. Я похвалився, що маю спостережливе око.

— А в чому була я зодягнена позавчора? — несподівано спитала Оля.

— У чорному сарафані і картатій блузці.

— Якого кольору картки?

Відповів.

— Молодець. Для журналіста це добра риса…

— Бути молодцем?

Оля засміялась. Зуби в неї рівні, білі, наче намистинки, але дрібні, мов у мишки.