Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Телефон не вмовкав. І раз у раз чувся голос Швиденка:

— Торфартель, торфартель?

Або:

— Млин? Як у вас з виконанням плану? Виконуєте? Добре. Хто дзвонив вам? Шулим, Вадим… Що я мелю? Нісенітницю? Яку нісенітницю? То ви, кажуть, мелете чортибатьказна-що! У вас не борошно, а дерть з остюками…

…Коли на курсі підбивали підсумки першої практики, чомусь запало в пам’ять речення з матеріалу Лялі Сімороз: «Свині лежать і незадоволено хрюкають: завтра їх відвезуть на заготівельний пункт…» Ляля, корінна славгородянка, у колгоспі побувала вперше. Може, й свиней бачила вперше. У зоопарку ж їх нема. «Незадоволено хрюкають…» Чи не «хрюкатимуть» і мої спортсмени?

Анахтемський відділ! Не дає передиху! Змагання, кроси, турніри, тренування… Союзні, республіканські, обласні й місцеві спортивні новини — мов злива чи обложний дощ, за яким не видно просвітку. Досі мені здавалося: спорт — щось сухе, одноманітне. Ну, біганина, стрілянина, стрибанина… Стільки розгалужень, гілок, судин, по яких пульсує жива, гаряча кров! Не менше, ніж у людському організмі. Спорт — ціла держава зі своєю економікою, політикою, культурою і… навіть мистецтвом.

Важка шапка Мономаха!

Варя поїхала в село. Посмутніло мені, наче хмара найшла на сонце в сонячний день і огорнула тінню природу. Занудився я.

Перед відрядженням у нас відбулася така розмова:

— Юрію, тобі хочеться додому?

— А тобі?

— Дуже.

— А ще чого тобі дуже хочеться — заміж?

— Ні, — заперечила Варя, але не так уже й категорично, як на мій погляд. Недарма сказано: дівчата завжди мають звичку казати «ні» там, де в них рветься з язика «так». Потім замріялась: — Цікаво: ти, Юрку, уявляєш свою майбутню дружину?

— Ні.

— А любитимеш її?

— Через те й візьму «прекрасну незнайомку» за дружину, що любитиму…

— А я з свого чоловіка кепкуватиму.

— Чому?

— Якщо не вмітиме співати.

— Тоді візьми мене за чоловіка: в мене — тенор…

— Не виключено, що саме ти й станеш ним.

— Я?

— Ти.

— Ні, я не хочу.

Варя здивовано звела брови. їй не вірилося, що знайшовся дивак, якому вона не подобається.

— Не хочу, — додав, — бо з тобою неможливо буде поруч ходити: задивлятимуться зустрічні чоловіки. А я безтямно ревнуватиму. Як я ревнуватиму! Жах!

— Значить, любитимеш.

— Ревнощі, Варю, отруюють кохання. Давно відомо.

— А що ж то за кохання без ревнощів?

— І то правда…

Про Варю багато хто мріє. Свої вірші їй присвячував навіть Марко Катринпоясок. Прізвище Маркове — Лопух, та він ще на першому курсі постійно розповідав: у нього в Кременчуці є дівчина Катря, Катря Поясок. І строчив їй віршовані листи на зразок того, якого писала Тетяна Євгенію Онєгіну: «Я вас люблю…» і таке інше. Поступово Марко став забувати Катрю. Вже Варі присвячував свої поезії. А його все дно називають — Катринпоясок. До Варі залицялися і наші хлопці, і чужі, з інших факультетів. Вона ж, повторюю, за Віталієм Гайдуком сохне. Іноді стає шкода дівчину. А чим зарадиш?

Варя поїхала у відрядження. І відчуваю, що чогось не вистачає. Зжилися з нею, здружилися.

«Не виключено, що саме ти…»

Що вона мала на увазі?

Зранку опрацьовував кореспонденції. Принесли шпальти. Мій огляд листів іде.

Наша редакція коридором з’єднана з обкомом комсомолу. Сьогодні там видавали комсомольські путівки в Караганду.

Чи не написати про це?

Редактор схвалив ідею:

— Пишіть.

Підготував репортаж «Неспокійні серця». Поніс до завідуючого відділом комсомольського життя. Той прочитав і каже:

— Шукайте інший заголовок.

Я, не відходячи від столу:

— «Ось вони, романтики!»

— Не годиться.

— Тоді просто: «Романтики».

— Не годиться, — він закреслив перший варіант і вивів: «У Караганду, на будівництво нового заводу».

Я:

— Краще вже: «У Караганду, на будову».

Так і пустили в світ.

Увечері повернулася Варя.

Сидимо над Інгулом. Варя перечитує «Дванадцять стільців», а я пишу щоденник. Згадую: цієї весни якийсь студент в університетській бібліотеці написав у розписці-вимозі: «Остап Бендер. Вибране». Сказав про це Варі.

Вона:

— Це як в тому анекдоті: «За чим черга?» — «За Стендалем». — «А він дорожчий від штапелю?»

Гарно ввечері на Інгулі. Над західною кручею висить знесилене сонце. Куди не глянеш — човни, човни… На тлі сріблястої води і сріблясто-блакитного неба вони так гарно вимальовуються!.. А далі, аж в імлі, маячить вітрило. Тихо. Тільки чути, як край берега хлюпає хвиля…

Вже ні про що не хочеться думати, а просто сидіти й дивитись на млосну ріку.

Варя відкладає книжку. Краса Інгулу, мабуть, розворушила дівочу душу.

— Я хоча й з інтелігентної сім’ї (батьки мої службовці, тато — фінансист, мати — фельдшер), та нас із сестрою не розбещували дома, виховували суворими, майже дідівськими методами. Ні Песталоцці, ні Мака-рснка не брали до уваги. Може, не повіриш, але вперше мене мати поцілувала, коли я їхала до Славгорода. Втім, і працею не обтяжувала. Весь клопіт господарський, хатній брали на себе покійні дід та баба,