Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

колгоспу. Власне, йду пішки. Пішки за двадцять кілометрів. Подорож не дуже весела, та настрій бадьорий, піднесений. Іду. Згадую Мусіка і Гарбузика, які відвідували мотоциклетну секцію, думаю: все-таки добре мати районному газетяреві диво дев’ятнадцятого століття — велосипед.

Та кат з ними, з велосипедом і мотоциклом. Хіба мені доведеться працювати в районі? У нас, студентів-журналістів, такий вогонь палає в грудях! Нас ждуть континенти і архіпелаги. У нас стільки таланту! Хіба ми створені для районок?

Але хай живуть районки, тут починається наша практика!

Дорога в’ється понад Супоєм. Вода, очерет, рогоза, трави… Чайки-красуні ячать у прозорім небі.

Наздогнав якогось діда в солом’яному брилі з кропив’яним мішком під пахвою, на плечі, наче коромисло, — складена коса.

— Здрастуйте, — кажу бадьоро.

— Драстуй, — дід, підсліпувато мружачи очі, пильно подивився на мене, мабуть, пізнавав: чий то такий моторний парубок заводить балачку.

— Далеко до Кулябівки, діду?

— Не знаю.

— Хіба ви нетутешній?

— Тутешній, та в Кулябівці не бував.

— А звідки ж ви?

— З Яромира.

— І все життя тут… чи приїжджі?

— Тут, всеньке як є.

— А куди йдете?

— Трави хочу накосити для корівки…

Йому за сімдесят.

Дивина, думав я, який нещасний дід: ніде не був далі свого містечка, нічого не бачив. А може, й щасливий по-своєму?.. Хтозна.

І все ж дивно, що старий жодного разу не навістив Кулябівку. Хоча б так, з цікавості. Втім, трапляються на світі ще дивніші речі. Навесні ми впорядковували квітник у дворі робітничого гуртожитку. Кастелянша розповідала: якось з дівчатами висипала жужелицю на тротуар, щоб не слизько було ходити. Вибігає дама з порожнім вазоном: «Дайте землі, дівчата». — «Нема», — кажемо. «А то ж що розкидаєте?» — «Ну, беріть», — посміхнулися. Дама бере, кидає у вазон, а жужелиця аж торохтить.

Виходить, є люди, які й землі не бачили, яка вона, Хоча все життя по ній ходять.

…Поля, поля. Жита наливаються. Жайвір виспівує. Настрій сягає обріїв, воля розростається до безмежжя…

Межівник, криниця, крайня хата.

Кулябівка.

Моє завдання — з’ясувати у кулябівському колгоспі, як справи з кролівництвом.

Зоотехнік колгоспу — огрядний, лисуватий чоловік з лукавим поглядом — узяв папірець, в котрому написано, що мені, Юрію Андрійовичу Білокрилу, доручається організація матеріалів до газети «Колос». О, як я хотів мати справжнє посвідчення, з твердими червоними палітурками, з золотим тисненням «Преса». Практикантам таких не видавали. Зоотехнік старанно й уважно вивчав мандат. Потім, глипнувши на мене й побачивши, який я худий та немічний, чвиркнув крізь зуби й запросив до кабінету. Побалакали. Після кожного слова зоотехнік поштиво вставляв: «Товаришу редактор».

Я вдавав, що не помічаю глузування. Атакував з ходу:

— А у вас є кролі?

— Дома чи в колгоспі?

— Звісно, в колгоспі. Дома, либонь, і жінка у вас є? — кажу.

— Ні, жінки нема. Є, та саме поїхала у відпустку.

— А кролі?

— Кролі відпусток не беруть.

Відкинувшись на бильце стільця, він задоволено кпив з мене.

— Жарти м’яса не дадуть, — нагадав я.

— Ми почали робити клітки… Замовили в архітектурному управлінні креслення… Знаєте, це діло ми ставимо масштабно, на промислову, індустріальну основу, — зоотехнік молов, що на думку спадало.

— А як з кролями?

— А що з кролями, товаришу редактор? Нічого.

— Значить, так і запишемо, — кажу, — нічого…

— Та ні, ви неправильно зрозуміли. Ходімо, я покажу вам, товаришу редактор, клітки. Клітки в нас — останнє слово техніки. Люкс! Світовий стандарт!..

— Ну, а кролі, кролі у вас є? — терпець у мене уривався.

— Двадцять штук, — випалив зоотехнік. — Австралійської породи… Закупили на виставці у Москві… Щомісяця плодяться. Знаєте, скільки матимемо до осені?..

Виходило, як у народній небилиці: «Ми з тобою йшли?» — «Йшли». — «Кожух знайшли?» — «Знайшли». — «А де ж він?» — «Хто?» — «Кожух». — «Який?» — «Як який? Ми ж тобою йшли?» І так далі.

Зоотехнік був у своєму репертуарі, я — в своєму. Мені нічого не лишалося, як написати фейлетон «Чого нема, того нема».

Хвалив сам відповідальний секретар.

Секретар цей був своєрідний. У нього весь час боліли зуби, та він не виривав їх і не лікував, а тільки лаявся:

— Холера б його взяла.

Життя в нього склалося не дуже добре. У війну потрапив у полон. Це й позначилося на подальшій біографії. По війні тих, хто побував у полоні, вважали мало не зрадниками… Він умів писати, але у великій газеті не міг улаштуватися. Оселився в Яромирі. Вибудував сяку-таку хату. Часи змінилися, його запрошували вже в Одесу, Харків, Полтаву, та він казав:

— Пізно, пізно, холера б його взяла.

Секретаря я трохи побоювався. Але й поважав, бо він робив ділові зауваження:

— Мисліть! — забивав цвяшки в мою ще нерозумну голову. — Не сприймайте все так, як говорять: будуються, робляться… Менше подібних слів. Треба: будують, роблять… Люди це роблять, люди, а не святого лежня бюрократи. Людей і показуйте в матеріалах… У вас є гарна манера: шукати в траві квіти. Тож вибирайте їх, а бур’ян викидайте геть — холера б його взяла!..

…Сидів я в кабінеті «завсектором культиватора» Швиденка. Своє прізвище по телефону він розшифровував на зразок тарсівської диктувальниці офіційних повідомлень:

— Шулим, Вадим, и — широке, Дмитро, енциклопедія, Ніна… Шви-ден-ко…