Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

що вона приїхала на практику в «Південний Буг» і вже встигла надрукуватись, що ми неодмінно побачимось, але все ж від несподіванки розгубився. Мою розгубленість помітила Оля.

— Не чекав? Це сюрприз тобі! — подала вона на ходу мені свою руку.

Бісова душа: невже вона не кокетує, каже правду?

Я спробував загримати її руку — висмикнула:

— Зараз я поспішаю і на правах уже майже корінної південнолиманянки не зможу взяти на себе обов’язки твого гіда, проте в майбутньому розраховуй на мою опіку…

— А де ти влаштувалась?

Вона сказала адресу і додала:

— Приходь у гості. Чекатиму…

І поцокотіла каблучками до виходу.

«Чекатиму…»

Наче теплий вітрець дихнув у мою душу.

Чудасія: редактор призначив мене у відділ спорту. Якби хто сказав про це в Славгороді, я тричі плюнув би на такого насмішника. Не читаю спортивних газет, не знаю жодного спортивного імені, за всі роки студентства відвідав лише один футбольний матч, а тут…

Кругловидий, симпатичний, з привітним відкритим обличчям, ще зовсім молодий — років двадцяти восьми — редактор сидів за столом і пильно вивчав нас, практикантів.

— Ну, Варя хай сама вибирає: куди захоче, туди й пошлемо.

На мене глипнув:

— Юрію?.. Юрію доручимо… спорт.

Я аж гикнув з несподіванки, знітився. Триклятий піджак спортивного крою. Це він підвів!

— Пробачте, я в спорті… теє… не дуже…

— Нічого, нічого… Завідуючий саме пішов у відпустку… Впораєшся. Хлопець ніби нівроку. Очі, бачу, променисті…

Відмовитися? Згадав поради керівника практики. Напівжартома він наказував нам: «Коли зайдете до редактора, скиньте картуз і скажіть: здрастуйте. Не дай боже при цьому першим подавати руку. І не куріть — не хитруйте заховати цигарку в рукав чи кишеню: спалите одяг. Потім відрекомендуйтесь: я, студент такого-то вузу, член каси взаємодопомоги і профспілки, майже відмінник, учасник художньої самодіяльності і активіст товариства «Знання», прибув на практику… І ще одне: не відмовляйтесь опрацьовувати листи…»

Я кисло посміхнувся. Із настанов, мабуть, найдоречніша: не відмовлятись.

…Оселилися на вулиці Рози Люксембург, у ліфтерки. Миловида чорнява жінка з ямочками на щоках, з якою ми стрілися першого дня і яка лишила по собі приємний спогад, тепер позирала на мене дещо недовірливо.

— У неї дві дочки, і вона неохоче пускає в дім хлопців, — шепнула Варя.

Тоді я сказав тітці Ксені — так її звуть:

— Ми з Варею молодята.

Варя почервоніла, та промовчала.

Увечері, готуючи постіль, тітка Ксеня спитала:

— Вам поруч ставити ліжка чи дати одне велике, подвійне?

Потім довго не могла повірити, що я пожартував.

— Ви справді схожі на молодят. І підходите одне одному…

Роботи поки що нема. Нудьгую.

З вікна редакції видно клапоть неба, берег річки та й саму річку — Інгул. Унизу — прямокутники кварталів. Акації, акації… На сусідньому подвір’ї бавляться діти. Небо — наче перед дощем. У повітряних хвилях пірнають ластівки.

Браму проходять двоє морських офіцерів. З будинку, що навпроти, вибігає дівчинка — кидається до одного з них, висне на батьковій шиї.

Отже, я прибув на практику. Це вже друга в моєму студентському житті.

А першу проходив у Яромирі, в моїх рідних присупоївських краях…

Тоді вже через день газетярське життя так закрутило, так завертіло, що я ледве встигав умиватися та голитися. А з сніданком траплялися й перебої. Іноді доводилось бігти в редакцію натщесерце, а вже згодом викроювати хвилину і втихомирювати голод крихтами учорашнього бутерброда, які я старанно визбирував з шухляди стола.

Районна газета, як молотарка в гарячу жнивну пору, — встигай тільки снопи на барабан подавати.

Особливо допікала коректура. Одного разу сталося таке. Полоси вже здано до друку, відтиснуто двісті примірників тиражу, ритмічно працює друкарська машина. Сиджу, милуюсь гарно заверстаним власним матеріалом. Раптом до коректорської нервово заходить редактор:

— А це, Юрію, з вашої вини!

У статті «Зразково організувати літнє утримання худоби» (ну й заголовок!), в якій автор критикував відставання деяких колгоспів з надоїв молока, написано: «…не дивно, що за першу декаду травня денний надій на корову становить тільки 45 кг». А треба — 4,5. Одна кома, а яка важлива, яка заковириста.

Редактор вважався хорошою людиною. Кричав мало. Та при його словах «це з вашої вини» я мало не провалився крізь землю.

Вичитував коректуру, писав замітки, опрацьовував листи. Лист трудящого — не власна кореспонденція, його не викинеш у кошик. Як не крути, у який відділ не надсилай, а працювати над ним комусь треба. А хто за мене це зробить: завідуючий, заступник завідуючого чи завсектором культиватора — так прозвали колеги одного працівника редакції, Трохима Швиденка.

Сідав сам. Опрацьовував нашвидкуруч. Ніс до зава.

— Погано, — казав той.

Переробляв.

— О, це вже краще.

Ніс до відповідального секретаря.

— Ай-я-я-яй, — хитав головою секретар. — Такий молодий, Юрію, а вже ледачий.

Червонів, вертавсь у відділ, викидав оброблене. Перечитував лист знову. Шукав «сіль». Не знаходив — писав авторові, що матеріал непоганий, але «за браком місця» його не можна вмістити на сторінках газети. Відповідь підписував від імені завідуючого. Це щоб сховати практикантські кінці у воду і щоб у журнал «Журналист» автор скаржився на зава — наука все того ж таки Розбишаки. А він працював у газеті, він «у курсі»…

З листами мати справу набридло. Рвуся «на передовий рубіж». Нарешті їду до