Микола Васильович Білкун - Корабель з райдужними вітрилами

що він про все вже переговорив з нею, і вона все знає і не тільки не має нічого проти, не тільки не завадить Валерію поїхати, а навпаки — вітає його рішення. І тоді я вперше в житті не те що полюбив її і визнав своєю, рідною, такою, як і Валерій та його хлопці, а якось став поважати. І, зізнаюся чесно, до цього дня я недолюблював Свєту. Тільки тепер я зрозумів, що досі я ревнував Свєту до брата, я чомусь думав, що у мого брата мала б бути не така, а значно краща дружина. Яка? По правді, я й сам не знав, яка. А ще краще, щоб у нього не було ніякої, щоб він завжди був з нами. Правда, так я думав, коли був зовсім малим, коли перейшов лише в третій клас, тоді, як Валерій і Свєта поженилися. Потім я зрозумів, що так не буває, але мені все одно хотілося, щоб Свєтка була не такою, як вона є. А вона виявилася молодчиною! Чоловік заявляє, що поїде за тридев'ять земель, а вона собі сьорбає суп, мимохіть витирає носи то Вовці, то Женьці і бровою не веде.

Мама все ще якось розгублено посміхалася. Так посміхається людина, коли при ній розповідають щось надзвичайне, всім навкруги цікаво, і тільки вона одна не розуміє, в чому суть.

І тут Валерій пояснив:

— Та ні, ви мене не зрозуміли! На БАМ я їду не у відрядження, а працювати!

— Що? — звів брови тато, і ложка якось розгублено зависла в його руці.

— Але що там, на будівництві залізниці робитимеш ти? Ти — інженер-технолог легкої промисловості? Що, що, що? Може, ти мені скажеш що?

— Працюватиму. Чого б я туди поїхав? На витрішки? — Валерій навіть ставав зухвалим, але тато цього не помічав.

— Ким, ким ти там будеш працювати зі своєю освітою? — наполягав тато.

— Буде видно, залежно від обставин, — спокійно сказав Валерій, — ти, тату, маєш рацію, що, мабуть, інженери-технологи та ще й легкої промисловості там, на трасі, потрібні зараз найменше. Хоча я в цьому до кінця не певен. Раптом хтось потурбувався, щоб там потрібна була штатна одиниця інженера-технолога легкої промисловості. Мало що буває? Але я не працюватиму інженером-технологом, бо інженер я ніякий, а бути все життя лише штатною одиницею я не хочу, не забувай, що мені лише двадцять вісім років…

— Не забувай, — зойкнула мама, до якої нарешті дійшло, що Валерій не жартує, — не забувай, що тобі вже двадцять дев'ятий рік і що в тебе двоє дітей! Сім'я! Дружина, двоє маленьких дітей! Світлано, чому ти мовчиш? Чому ти мовчиш так, ніби тебе це не обходить?

Свєтка знизала одним плечем і глянула на маму так, ніби побачила її вперше:

— А що говорити? Все переговорено. Ми вже все вирішили.

— Ви-и-и-рішили? А діти, діти як?

— Що ж діти? Хіба у нас одних діти? Думаєте, на БАМі немає дітей? Є там діти. І значно менші, ніж наші Вовка і Женька. Є там і дитсадочки, і школи є…

— Ні, — кричала мама, вказуючи на Вовку і Женьку, — ні, ти подивись на цих будівників БАМу!

Вовка саме впустив ложку під стіл, а Женька по вуха вимастився в сметану.

— Мамо, — голос у Валерія став суворим і рішучим, — ніхто дітей одразу туди не повезе. Спершу я поїду туди сам, розвідаю, як там, а потім викличу Свєту з дітьми…

Щодо батька, то він бив на розсудливість Валерки: що він там робитиме, він, людина з вищою освітою?

— Що доведеться, — безтурботно пояснював Валерка, — висаджувати в повітря скелі вибухівкою, валити столітні кедри, складати шпали чи ще там щось…

— І для цього треба було п'ять років навчатися в інституті, здобувати вищу освіту? Щоб по всьому, на порозі свого тридцятиріччя, маючи сім'ю, двох малих дітей, маючи спеціальність, роботу, кооперативну квартиру в одному з найкращих міст світу, раптом стати різноробом?!

— Одне з найкращих міст світу чудово обійдеться без моїх послуг. От побачиш, що ніхто навіть не помітить, що в місті стало менше на одного посереднього інженера-технолога легкої промисловості. Що ж до вищої освіти і спеціальності, то краще було б мені її взагалі не здобувати, бо не моя це справа, не люблю я своєї спеціальності…

— Рубати ліс і класти шпали чи лупати скелі краще?

— Не знаю, не знаю! Але їду, щоб щось пошукати для душі і, може, й навчитися того, що буде мені любим…

Тато знову і знову повертався на те місце, казав, щоб Валерій подумав над тим, що буде, коли кожен інженер раптом захоче, щоб його використовували як різнороба?

Але й цим тато не міг переконати Валерія:

— Не побивайся, тату, всі інженери не подадуться в різнороби, а на мені одному світ клином не зійшовся. І чого ти не думав про інтереси держави, коли буквально заштовхував мене в той інститут?

Вони здорово посварилися і вже тиждень, як не можуть один одного переконати, а мама, так та просто плаче, і очі у неї буквально не просихають.

Я розповів про те, що сталося в нашій сім'ї, своїм найближчим друзям — Максимові і Кирилу Куличенку. Тепер я можу з певністю назвати їх своїми друзями, бо за якихось кілька місяців відбулося стільки подій, стільки всього змінилося, я, непомітно для самого себе, навчився бачити все зовсім іншими очима.

І от, коли я їм розповів про Валерієве рішення, Максим несподівано для мене сказав:

— Батько твій, безперечно, в чомусь має рацію. Хіба це добре, коли інженер бере в руки кайло?

— Виходить, краще йому залишитися в місті і знову кожного дня ходити на роботу, від якої йому щелепи судомить?

— Я цього не сказав, але мав би він подумати про все це раніше.

— Коли?

— Та хоча б тоді, коли був таким, як ми. Років в тринадцять-чотирнадцять, найпізніше в п'ятнадцять.