Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Нема у тебе честі! - загорлав хтось із натовпу. - Ти за рік уже у всіх фракціях відмітився! А тепер що? Я тобі скажу, що: дострибався ти, голубе, дострибався! Кримінал - він і у Великих Колодах кримінал. А недоторканності у тебе немає, а твій шеф своєю не поділиться.

- Пане владо, дозвольте, я сяду і пояснення напишу, тільки без свідків. Хай усі вийдуть…

- Всі не вийдуть, - категорично відмовив Шериф, піймавши мій погляд. - Поняті мають бути. Ось, будь ласка, наші люди залишаться, а решта - прошу за двері.

- Ні! - обурився Зять. - Я постраждалий - я теж залишусь!

- Добре, добре. А решта - вийдіть. Дайте трохи тиші.

Коли двері зачинили, затриманий посміливішав:

- Ви спершу аналіз зробіть, а потім звинувачуйте. Ніякої отрути в плові немає.

- Аналіз? - мало не заревів від обурення Зять. - Зараз буде тобі аналіз!

Він з розмаху виставив перед затриманим полумисок і тицьнув йому до рук ложку:

- Їж!

- Не буду!

- А, не будеш? Значить, плов отруєний.

- Та ні, не отруєний. Там навіть не пурген…

- До чого тут пурген? Ти мені до плову отруту всипав! Їж, бо зар-р-ежу!

- Знаєте, - порадила я, - якщо це справді не загрожує людському життю, то краще їжте. Бо інакше він не заспокоїться. Самі розумієте, людина східна, кров гаряча…

„Маніяк” зітхнув, узяв ложку і поцікавився у Шерифа:

- Туалет тут далеко?

- Он ті двері…

Їв він, можна сказати, з апетитом. Люди за дверима погомоніли-погомоніли, двоє-троє навіть зазирнули знадвору у вікно, впевнилися, що ніяких звірств не відбувається - і потихеньку розбрелися. А „маніяк” доїв плов, поставив полумисок, зітхнув, подумав трохи і сказав:

- Ну, раз мені однаково тут сидіти треба, то слухайте і записуйте моє щиросердне визнання. Розумієте, я в першому житті - фармацевт, правда, недовчений. А політикою став займатися, бо жити ж якось треба. Так ото, ситуація, яка склалася на сьогодні в селі, страшенно дратує „лівих”. Кажуть: крутяться конкуренти під ногами, працювати заважають… от я й запропонував свої послуги.

- Ну-ну, докладніше, будь ласка.

- Та що тут докладніше? Я у своїй справі трохи тямлю. От і приготував такий препарат, без смаку і запаху, але від нього пронесе - як те гусеня. Ніякої шкоди для здоров’я, самий лише „художній свист”. Прорахував, скільки потрібно на казан, попередив „лівих”, щоб вони… Ой!

Решту пояснення він диктував уже з-за дверей туалету.

- Попередив, щоби плову не їли. Розрахунок був простий - якщо на всіх „швидка Настя” нападе, здіймемо паніку, що це епідемія, якась кишкова інфекція, викличемо з району „швидку” - і всіх, хто… Ой! Вибачайте… Ой, мамо, як же недобре… Ще раз вибачте…

- І всіх, на кого підозра, ізолюють на чотири тижні! Гарно придумано, нічого не скажеш! Певно, добре вам за це заплатити мали?

Стогін з-за дверей туалету свідчив, що таки чимало. Але, але, але… Замість грошей - самий лише „художній свист”.

Якщо хтось сподівався, що ліміт пригод на той день уже вичерпався, він глибоко помилявся. Вечеря теж не обійшлася без несподіванки. Горе-агітатор, якого аж від вітру хилитало, відірвався нарешті від фаянсового „трону”, приповз до Зятя, опустився на стілець за столиком своєї команди і попросив міцного-міцного чаю без цукру. Його колега, котрий наминав густий, наваристий борщ, без будь-яких задніх думок співчутливо попитав:

- Що це ти сьогодні весь у національні кольори?

- Як то?

- Сам жовтий, а під очима - синці. Може, голодний? Борщику хочеш? Я замовлю!

- А-а-а…ой-й-й… ну-у-у… добре, давай! Хоча не знаю, в що це мені виллється.

- В унітаз!- єхидно кинув сусід-“центрист”. - Якщо добіжиш. Бо тут на все село один унітаз - у Шерифа.

- Слухай! - раптом гарячково зашепотів постраждалий агітатор колезі, - а якщо пообіцяти їм обладнати теплі туалети в кожній хаті?

- Пошлють. На унітаз і пошлють. Вони звикли до туалетів типу “сортир”. До речі, зверни увагу: генделик, можна сказати, європейського рівня, а відхожий заклад - будочка за рогом.

Принесли бабин Франін борщик, такий запашний, що на нього будь-який вегетаріанець спокусився б. Зі сметанкою, з часничком! Синьо-жовтий агітатор вхопив ложку, обережно сьорбнув кілька разів, а потім махнув рукою - і ну наминати! Десь за хвилину тарілка була порожня, ложка облизана, а сам “їдець” розімліло відкинувся на спинку стільця з виразом запитання до себе, рідненького: ну, що ти ще з’їси?

Може би й на печеню розігнався. Але живіт йому крутонуло так, що мало очі не повилазили. Бідолаха підскочив і рвонув у щойно підказаному напрямку.

- Ну, це до ранку, - махнув рукою “центрист”. - Нехай. То про що ми говорили?…

Але продовжити розмову йому не вдалося, бо з-за рогу, з отої самої будочки, котра “туалет типу сортир”, почулося дике ревіння:

- Паскуда! Ну ж я тебе впіймаю!

- Це він про кого? - спантеличено озирнувся “правий”.

- Вийде - пояснить.