Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

раптом змінивши позу, випроставшись і наблизившись до Віта. — Я вирішую, пропустити мені вас чи ні! І я вирішив! Я вас не пропущу!

Рутенія ж у цей час кинула погляд на другого вартового, що весь час стояв позаду і не втручався. Був він якийсь миршавий і сірий. Тоненькі вусики обплітали губи. Гостренький носик робив його схожим на польову мишу. До того ж він увесь час ним ворушив. А очі — очі намертво вп’ялись у Рутенію. Вона одразу відвела погляд, та відчуття липкості не покидало.

Суперечка між Бітом і першим вартовим зайшла в глухий кут, і в розмову вирішив утрутитись Золота.

— Кажеш, ми голота? А якщо я скажу, що я — Верховний Чарівник Орії?

— Ха-ха-ха! — чітко вимовив вартовий, лють просто розпирала його. — Ти такий же чарівник, як я — князь Словунії.

— Я — Золота, відьмак і Верховний Чарівник Орії. І ми йдемо до Великокняжого Замку для зустрічі з Добровіном!

— Ще раз ха-ха! Де це бачено, щоб такі лахмітники були відьмаками? Хіба що чорнобожники! — він зробив паузу, і потім, ніби щось обмірковуючи, повів далі. — А може, ви і є чорнобожники? Он, і злидень з вами… Ну, зараз буде вам Великокняжий замок! І не просто замок — підземний замок. Кам’яні хороми з залізними ґратами вам будуть! А ну, геть звідси! — І помилився, втретє. Втретє, бо перша помилка його була, коли назвав чугайстра голодранцем, а друга — коли посміявся з Золоти.

Охоронець замахнувся шаблею.

Золота просто відступив убік, а охоронець полетів сторчма. Другий вартовий кинувся було на допомогу, та чомусь зупинився. Перший із гнівним ревінням підвівся. Його розбитий ніс юшив кров’ю. З налитими люттю очима він кинувся на Золоту, і це була четверта помилка. Золота дозволив йому наблизитися майже впритул, а тоді різко присів, виставивши праву ногу вбік. Вартовий перечепився і мало того, що знову полетів сторч головою, то ще й вгамселився нею щосили у колоду, якою сам же й перегородив дорогу.

Другий вартовий спокійно підійшов до непритомного, приклав руку до шиї, а тоді заходився піднімати колоду, щоб звільнити шлях.

— А ти… — здивовано почала було Рутенія.

— Він мені ніколи не подобався. А тепер буде наука. Я бачу — ви ті, за кого себе видаєте. Йдіть, поки він не опритомнів. А я тут сам усе владнаю.

* * *

Коли вони зникли за брамою, миршавий вартовий роззирнувся, підійшов впритул до непритомного. Тоненько, самими губами, посміхнувся. Дістав вузький ніж, більше схожий на шпичак, і різко всадив своєму напарникові точнісінько у серце. Потім схопив тіло в обійми і завиграшки підняв, відніс на відстань від брами, скинув у рівчак, подалі від людських очей. А сам вартовий тінню ковзнув у місто. Він встиг помітити, куди попрямували відьмаки, але сам за ними не пішов.

Неподалік брами за кількома вузькими провулками сховалася малолюдна корчма. Він тихенько до неї увійшов, замовив три кухлі горілки з одним огірком. Хазяїн, нічого не сказавши, послав служку у погріб, а сам зостався наодинці з гостем. Той тихцем сказав кілька слів, після яких хазяїна наче вітром здуло: «Рутенія у місті!»

30

Місто було побудоване колами, тому знайти дорогу було легко, але дістатися місця важко. Дорога до центру, як і має бути, починалася від самих воріт. Однак на центральну вулицю міста вона не скидалась. Одразу за стінами починалися ряди напівзруйнованих будівель, які, немов обценьками, стискали дорогу, нависали над нею, затуляючи небо. Водночас вони створювали таку бажану тінь! На перший погляд, будівлі були незаселені, та коли Рутенія крадькома озиралася, то бачила, що з вікон, напіврозбитих дверей, розтрощених дахів визирають дитячі і дорослі обличчя.

Не такого Рутенія чекала від Суронжу.

Проминувши цей похмурий район, вони вийшли на невелику площу. В центрі стояв фонтан, а довкола зграйка дітей бавилася водою, обливаючи себе та перехожих. Не обминула ця чаша і Віта, який у відповідь радісно усміхнувся дітям, а потім сам підбіг до фонтану і почав бризкатися. Діти залементували в захваті — коли б іще на них побризкав водою двометровий велет?

Віт продовжував бавитися, коли помітив: посмішки на дитячих обличчях зникли, а згодом зникли і самі діти. Він озирнувся — його друзів оточили більше десятка вояків. Утікати нікуди. Від площі відходить ще три дороги, та всіх їх перегороджено.

— Ось ми вас і дістали! — відділився від оточення командир. — За наказом Старшого Князя Яра Третього, вас заарештовано за звинуваченням у поклонінні Чорнобогу та спробі викрадення Оберегу Міста.

— Чекайте, що за дурня? — Віт ступив уперед, та його зупинила шабля біля горла. — Це — Рутенія, це — Золота. Верховний чарівник Словунії. Добровін чекає на нас! Повідомте його!

— Всі ваші прохання не мають сили. За наказом Старшого Князя Яра Третього, всі, хто підозрюється у поклонінні Чорнобогові, не мають права