Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Чим більше Боги боролися зі злом, тим сильнішим воно ставало! Мабуть, вони так і не розгадали цю таємницю людської природи, бо коли війна досягла апогею і мало не знищила усіх людей і Богів, було вирішено: лишити людей на самоті, не втручатись у їхнє життя… — Золота замовк.

— І що далі? — зацікавився розмовою Віт.

— А далі з'явилися рахмани, які навчили людей Силі. А боги закрилися від світу людей Небесною Брамою. І прочиняють її лише раз на рік. Чому, не знаю…

«Боги, здається, порушили свої плани про невтручання. Вони таки почали впливати на людей. Принаймні, на мене. На мої сни. Бо хто ж, крім них, міг вказати на підземелля? І підганяти на шляху до Суронжу? І ще цей камінь! Щось має статися, щось назріває… якесь велике зло, інакше б Ахруман не напосідав, ніби це його останні дні…» — думала Рутенія.

— Останні дні! — вигукнула вона, забувшись.

— Що? Що? — переполошилися її супутники.

— Чому Ахруман так причепився до нас? Ви думали? Надходять останні дні! Дні до чогось важливого для нього, вкрай важливого! І ми — перешкода. І тому він не зупиниться, доки ми не зупинимо його самі!

Сонце піднялося високо, і йти стало важко. Віт запропонував догнати гарбу і попросити дядька підвезти:

— Аго-ов, чоловіче добрий! — гаркнув Віт.

Візник аж підскочив, стискаючи повіддя:

— Хто?! Що? Ти хто? — очуняв він і втупився у Віта. — Ви хто? — додав, коли побачив, що Віт не сам. — Йой, дідько з тобою, злидень! — вигукнув, коли позирнув на Бося, і вперіщив волів так, що слідом за гарбою здійнялася курява на кілька метрів заввишки.

— Ну ось, нас уже люди бояться, — сумно промовив Віт.

— Я б теж нас злякався! Поглянь, у що ми вбрані! — відповів Золота. — В такому вигляді не те що в княжий замок, навіть у місто не пустять.

— То що ж робити? — задумалася Рутенія.

— Як що? Вкрасти десь одяг! — знайшовся Бось.

— Ти що? — обурився чугайстер.

— Може, купиш новий? У тебе, мабуть, гроші є? Чи ти можеш їх тут на дорозі заробити?

— Віте, боюсь, злидень правий. Одежину нам таки доведеться в когось… позичити. Коли дістанемося замку і все владнаємо, повернемо власникові кошти, — сказала Рутенія.

Гарби вже й слід розтанув, коли позаду почувся кінський тупіт. Щоб не потрапити під копита, довелося зійти на узбіччя. Тупіт наближався і вже за мить перетворився на гуркіт. Земля здригалася під ногами, повіяв задушливий вітер і приніс запах кінського поту, пилу і тривоги. Слідом за запахом повз подорожніх стрілою пронісся озброєний загін.

— Оце так-так! Таки щось відбувається, — замислено промовив Віт.

— Щось відбувається… — повторив Золота.

Сонце палило. Дорога нарешті оббігла півколом черговий пагорб, і сонячні стіни Суронжу відкрилися у всій красі.

Попереду була відчинена брама, і вартові оглядали всіх, хто бажав потрапити у місто. Рутенія здалека помітила селянина з гарбою — він саме про щось сперечався зі сторожами, вимахуючи руками. Слова не долітали до друзів, бо перед ними стояв ще кінний загін, вершники голосно обговорювали недолугість цих оглядів.

— Якого дідька?! — голосніше за всіх обурювався сивий дядько. — Невже ці телепні здатні відрізнити чорнобожого відьмака від нашого чи зупинити ахруманового посланця?

— Інша справа — поставити на варту справжню відьму! — підтримав його голос ззаду. — Та якщо не зупинить, то хоч відчує завчасно.

— Понатикали кругом селюків, ніби справжніх вояків мало! — донеслося зсередини загону.

— А ну, варто, пропусти військо! — не витримав зволікань сивий, і направив коня просто на вартових.

Ті знітилися, бо ж, мабуть, чин сиваня був значно вищим від їхніх, швиденько пропустили селянина і відкрили дорогу для війська. Кіннота з гуркотом і вигуками рвонулася з місця, а слідом за ними спробувала прошмигнути наша компанія.

— А ви куди, голодранці? — зупинив їх грізний окрик вартового.

— Ми — в місто! — гонорово відповів чугайстер, дивлячись вартовому просто у вічі.

Той не відвів погляду. По очах було видно: вирішив відігратися за своє приниження:

— А чого вам у місто? — Він перегородив дорогу колодою і на показ лінькувато сперся на неї. — Вештаються тут ледацюги, а потім у чесних людей гроші щезають.

Охоронець зиркнув вгору, на охоронну вежу — там було порожньо. Сторожа кудись поділася.

— Слухай, ти, негайно пропусти нас! — не витримав Віт.

— А то що? Я тут закон! — вимовив вартовий,