Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Летів білий ворон із-за крутої гори, Сів у сірого коня на крижі, З крижа на спину, а зі спини на гриву, А з гриви — додолу! Поможи, крове моя, сірого коня взнуздати, Та до Суронжу дістати!

Золота жбурнув пляшечку додолу, і світ почав кривитися, стискатися, перетворюватись на мерехтіння кольорів і блискотливих відтінків.

Перш ніж це сталося, Рутенія встигла побачити, як розчахнулися двері і до кімнати увірвалися троє озброєних людей. Позаду них стояло ще кілька воїнів. Серед них вона впізнала свого нападника; його обличчя спотворила ненависть, коли стало зрозуміло, що здобич вислизає.

* * *

Отямилися на березі річки. Голова паморочилась і боліла. Першим спробу підвестися зробив Бось, і з третього разу це вдалося. Йому навіть вистачило сил на лайку:

— Трясця твоїй мамі, клятий чаклун! О-йо-й! Ти хотів нас вбити, зізнавайся, бо…

— Облиш, ти ж бачиш, йому теж непереливки, — вступилася Рутенія.

29

— До речі, так, просто цікаво, де Суронж?! — не вгавав Бось.

— Суронж десь поруч, — сказав тихо Золота.

— Друзі, мені час іти, — втрутилася Дзеванна. — Я цієї річкою дістануся своїх.

Стало сумно. Стільки часу, стільки пригод, стільки переживань разом. Упродовж мандрівки думка про розставання якщо і спадала комусь у голову, то відразу зникала. Тепер же вона була така явна і невідворотна, як ніколи досі.

Щось треба було казати, та слів не було. Були лише погляди, і вони промовляли краще за вуста. Погляди казали: «Ми ще зустрінемося. Це ненадовго. Мені дуже сумно. Може, не треба?»

Постоявши трохи, Дзеванна, так і не вимовивши ні слова, скинула з себе балахон, що його одягнула у Золоти, повернулася до річки лицем і увійшла в неї. Вода розчинила обриси її тонкого тіла.

Дзеванна не озирнулася. Ніхто не махав руками їй У слід.

Сумно. І порожньо.

Рутенія крадькома поглянула на Золоту. Той мовчки втупився у простір перед собою і щось шепотів під ніс. Коли закінчив, пояснив:

— Я наклав на Дзеванну охоронне замовляння. Якщо Дзеванна потрапить у небезпеку, ми знатимемо про це, і про те, де вона знаходиться.

Стало спокійніше.

Довкола, скільки сягало око, зеленіли пагорби. Ніщо не порушувало тихого і привітного спокою. Здавалося, тут можна прожити вічно, так і не зазнавши лиха. Сонце дарувало світло і тепло, а трава вдячно тягнула до сонця свої зелені стріли. Сюрчання цвіркунів розривало повітря. Де-не-де пролітали блискавки метеликів та діжки жуків.

Плюскотіла річка, виблискувала тисячами сонячних зайчиків. По той бік земля вкривалася городами. Деякі були чорні — без урожаю, деякі сіро-жовті — то довге сухе квасолиння шурхотіло під поривами легкого вітру. Окремі клапті — з ніжно-зеленими паростями озимого жита.

— Здається, нам час? — озвався Золота. — Пропоную вийти на пагорб і зорієнтуватися.

Думка була слушна, і Віт першим дістався верхів’я пагорба, з якого стало видно величезне місто. Високі сонячно-жовті стіни, здавалося, надумали позмагатися у яскравості з сонцем. За ними можна було розгледіти кілька сніжно-білих башт.

— Це вони! — вигукнув Золота.

— Хто?

— Не хто, а що! Башти княжого двору — Добровін там.

— Ну, то рушаймо. Он я бачу шлях, — показав Віт рукою вниз.

Огинаючи пагорби, змійкою повзла дорога. Нею пленталася пара волів, тягнучи за собою повну гарбу. Колеса натужно і ритмічно рипіли, задаючи такт похитуванням дядька, який задрімав, стискаючи в руках віжки.

Друзі спустилися з пагорба і вирушили слідом.

Рутенія звернулась до Золоти:

— Віт розповідав, що під час Великодня боги відкривають Небесні Браму і спускають на землю Очисний Вогонь. А чому лише у Великдень? Лише один раз на рік?

— Є багато сказань про давні часи.