Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

голосу і підлягають страті. Ви підете з нами, і можливо, у вас буде кілька днів для спокути! Якщо не підкоритеся, ми маємо право порубати вас на місці! Вибирайте.

— Ми йдемо з вами! — зітхнув Золота.

Рутенія тихцем торкнулася його плеча, показавши поглядом униз. Золота опустив очі і зрозумів: злидневі вдалося непомітно зникнути.

Сторожа не повела їх до княжого замку. Натомість вони звернули до якогось провулку, пройшли кількома безлюдними вулицями, поблукали лабіринтами завулків, і коли бранці вкінець заплутались і виснажилися, вийшли до сірої будівлі. Грубо вирубана з каменю, вона височіла на тлі радісно-синього неба, наче темна грозова хмара. Майже невидимі, малюсінькі віконця втупилися у бранців жадібними поглядами.

Всередині споруда справляла не краще враження. Сірі коридори, тьмяно освітлені кіптявими смолоскипами, сирі стіни, вкриті тонким зеленкуватим мохом…

«Хто нас звинуватив? Ми ж ні з ким навіть не зустрічалися? Може, нас просто з кимось переплутали?» — думала Рутенія.

Та коли за ними зачинилися важезні кам’яні двері, остання надія розвіялася. Світло до камери потрапляло крізь невелике віконце завбільшки з голову і непридатне для втечі.

— Ми назвали свої імена. Якщо вірити Дзеванні, мене мають знати у Суронжі. Мене тут навіть чекали!

А отже, звинуватили саме нас. Тут немає помилки! Тут є чиясь лиха воля! — сказала Рутенія.

— Ахруман знову постарався! — зрозумів Золота. — Та як? Як йому вдалося?

— Як йому вдалося, з’ясуємо, коли вийдемо звідси. Зараз же треба знайти спосіб вийти… — замислилася Рутенія.

Та голова була порожня. Поодинокі й хиряві думки ширяли у цій порожнечі. Жодної ідеї не було ні у Віта, ні в Золоти. Мовчки вони досиділи до темряви, яка накрила їх темним рядном. Їсти ніхто не дав. Стало холодно. Ліжка у їх в’язниці передбачено не було: нащо тратитися на тих, хто й так скоро буде на тому світі? Добре, хоч отвір у підлозі був: у темряві вони всі по черзі використали його за призначенням. Після цього притислися один до одного і спробували заснути. Сон не йшов. Рутенія намагалась думати про втечу, та голова вперто відмовлялась і чомусь настійливо звертала увагу на обійми Золоти, змушувала прислухатися до його рівного дихання. Вона почала рахувати його видихи, і так заснула.

Пробудження нічого доброго не принесло. Хіба що промінчик світла вдарив у середину камери, розбивши морок і розвіявши його по кутках.

— Та що ж це таке? Все місто ніби вимерло! Жодного звуку, — сказала Рутенія.

— Не знаю, що це, але певен — щось відбувається у Суронжі, й це щось — не дуже добре! — відповів їй Золота.

Їсти хотілося страшенно. Віт не витримав і підійшов до дверей. Приклав вухо, а потім почав щосили гатити по них кулаками і кричати:

— Гей, там, зовні! Ви тут хоч їсти даєте?

— А ну замовкни! — нарешті почулося з-за дверей.

— Та їсти ж хочеться! Чи ви тут голодом страчуєте?

— Їсти? Ха-ха, — зайшовся реготом голос внизу. — Нащо? Все одно недовго лишилося! От чудні! Нате води, може, полегшає!

І з дірки під дверима з’явився кухоль. Тільки побачивши холодну воду, торкнувшись вогкого від крапель кухля, Рутенія зрозуміла, як хоче пити! Втамувавши спрагу, всі полегшено зітхнули. Втім, полегшення було тимчасовим: стіни нікуди не ділися.

Раптом у дверях щось клацнуло, і вони з гуркотом відчинилися. За ними стояли два охоронці з оголеними шаблями.

— Виходьте по одному! — сказав той, що стояв праворуч.

— А ти ввійди і візьми! — вишкірився Золота.

Охоронці нерішуче перезирнулися, але ввійти побоялися. Вони просто зачинили двері, а коли відчинили їх, перед очима ув’язнених постав живий коридор з охоронців. Він починався від самих дверей і тягнувся далеко вглиб коридору.

— Вам звідси не втекти, — спокійно мовив той же охоронець. — Ви вб’єте кількох із нас, та інші вас здолають.

— Не дурійте. Виходьте, — додав впевнений у своїх силах другий.

Бранці повільно рушили до виходу. Йдучи вздовж живого коридору, Рутенія намагалася вгледіти бодай якусь прогалину, та в кожному поперечному коридорі стояла така ж стіна з охоронців.

«Де їх стільки набрали?» — дивувалась вона.

Нарешті вони опинилась на невеликому залитому сонцем подвір’ї всередині в'язниці. По периметру стояли у два ряди охоронці. По центру — велика купа хмизу, накидана навколо трьох стовпів. Біля хмизу стояв ще один охоронець, та його голова була вкрита чимось чорним. Виглядали лише сині очі. Вони з цікавістю стежили за в’язнями. Жодної неприязні — лише цікавість. В його руці палав смолоскип.

— Це для нас? — здогадався Віт.

— Еге ж, — підтвердив Золота.