Марек Краєвський - Еринії

Може, й знав би, ― Леокадія засміялася, і Попельський відчув, що від неї пахне алкоголем, ― якби після того, як Рита почала жити самостійно, не присвятив себе виключно поліцейському божкові. Якби звертав увагу на решту членів родини, тих, хто залишився.

― Це не єдиний мій ідол, Льодзю, ― повільно промовив він. ― Але це ― сліпе, ненависне божище, котре повсякчас вимагає поклоніння. Як добре, що сьогодні ти мене від нього врятувала.

Вони пройшли Гетьманськими Валами й попрямували вулицею Оборони Львова. Дощ перестав накрапати. Із будинку, де розташувалася друкарня «Арс», вийшли двоє молодиків, що сперечалися про якусь невдалу коректу.

― Ну, то скажи мені, навіщо ти прийшла до мене в «Атлас», ― поцікавився Едвард, коли вони дійшли до Головної пошти.

― Треба залагодити дві справи, ― сказала Леокадія, не відповідаючи на його запитання. ― Ти повинен завтра, найпізніше ― післязавтра, підписати нотаріальний акт винайму нової квартири.

― Гаразд. А друга справа?

― Заплатити майстрові Букеті за ремонт. Сподіваюся, ― вона критично глянула на нього, ― що в тебе є рахунок, який я кинула тобі нині з Ритиного балкону. Ти був у тому самому костюмі, що й зараз, і він, на диво, досить чистий, і мені не доведеться, Gott sei dank![39] віддавати його до пральні. Ти повинен працювати в робочому халаті, а не костюмі від Яблковських.

― Ось рахунок. ― Попельський витягнув клаптик паперу й уважно перечитав його при світлі ліхтаря. ― Невже він збирався мене ошукати? ― прошепотів комісар.

― Хто? Майстер Букета? Що такого дивного в цьому рахунку? ― Леокадія трохи розсердилася. ― Невже ти завжди залишатимешся сповненим підозри поліцейським? Навіть переглядаючи рахунки маляра й сантехніка?

― Букета купує якусь неймовірну фарбу. ― Попельський підвів очі й кинув відсутній погляд на вхід до Єзуїтського саду. ― Фарбу, яка коштує п’ять злотих за літр! Дорого ж нам обійдеться ремонт у помешканні! Як у Кносському палаці! Я не скупий, але хіба тобі не здається, Льодзю, що п’ять злотих за літр фарби ― це трохи занадто? Та ще й зараз, коли все таке дешеве?

― Що зараз дешеве? ― Леокадія різким рухом піднесла вуальку. ― Що ти можеш знати про ціни, коли даєш мені гроші, а я займаюся господарством? Тобі відомо, скільки коштує цукор? Скільки треба заплатити за те, щоб твій одяг випрали й відремонтували? Скільки за прасування? Ти знаєш лише, скільки коштують цигарки, газети, книжки на Кракідалах, горілка й закуски. Подейкують, що ти чудово розумієшся на цінах за деякі інші послуги! Ось і все, що ти знаєш!

― Коли я сказав «дешеве», ― Попельський притлумив гнів, ― то мав на увазі різні інструменти! Уяви собі, що мені чудово відомо, скільки коштує, наприклад, кирка!

― Ну, і скільки ж? ― Леокадія іронічно всміхалася.

― Злотого!

― Хіба що у випозичальні інструментів! Бо в крамниці Розумовського треба заплатити щонайменше вісім злотих! Усе настільки дешеве, що навіть такі майстри, як Букета, іноді щось випозичають. Ти взагалі нічого не знаєш про ціни!

Попельський простягнув руку, сперся об мур, зняв котелка й схилив голову. На його лисину падало місячне світло. Леокадія несподівано подумала, чи сяйво місяця ― це теж хвилі й часточки? І тоді Попельський ляснув себе долонею по лобі. Потому розцілував Леокадію в обидві щоки. Кузина знала, що він зробив це із вдячності. За якусь думку, якусь указівку для слідства, котру вона йому несвідомо підказала.

― Чоловіки від природи релігійні, ― повторила Леокадія своє глибоке переконання. ― І егоїстичні, ― додала вона, побачивши, як кузен залишає її посеред вулиці, звертає ліворуч і швидким кроком прямує до управління поліції, щоб віддати належне сліпому божкові.

IX

Антоній Коцибала був двірником на Личаківській 6. Він мав шістдесят років, але здавався набагато старішим. Його кепський вигляд пояснювався постійним недосипанням, викликаним тим, що Коцибала одночасно мав аж три заняття. Окрім роботи двірника й нічного сторожа, старий виконував іще одну, яка ідеально відповідала алкогольним потребам навколишніх батярів. Коли зачинялися останні кнайпи на Личакові, а це зазвичай ставалося біля першої ночі, пияки, лаючись, шукали можливості хильнути ще. Задовольнити її можна було у двох місцях: або в підвальних генделиках, про які знали лише втаємничені, або в нелегальних продавців. Прихована торгівля горілкою стала повсякденним заробітком двірників, оскільки вони були наче створені для цього. По-перше, уночі однаково майже не спали, по-друге ― клієнти просто з вулиці могли постукати їм у вікно й купити товар, нарешті, по-третє, п’яні волоцюги трималися здаля від подвір’їв та дверей квартир, завдяки чому не порушували нічного спокою порядних мешканців, котрі могли відразу повідомити поліцію про галас і підозрілі оборудки.

Тож Антоній Коцибала, як і його численні личаківські товариші, мав три професії відразу: був двірником, нічним сторожем та ще й підпільно торгував горілкою. Останнє заняття було дуже прибутковим, і завдяки ньому Коцибала міг віддати трьох своїх синів до школи будівельних майстрів, двох доньок ― до торгівельно-економічної школи, а сам двічі на місяць ходив на Мостки, де напивався в дим, а тоді забавлявся з пишнотілими дівчатами, до яких мав особливу слабкість. Поліцейські з поблизького IV