Марек Краєвський - Еринії

комісаріату на оборудки Коцибали дивилися крізь пальці. Вони завжди зазирали до двірника після якоїсь крадіжки чи нападу й розпитували його про те, чи не відзначався останнім часом хтось із бандитів незвичайною щедрістю. Таким чином можна було винюхати ймовірних винуватців, які протринькували свої гроші в Коцибали. Поліцейські віддячували йому тим, що не надто цікавилися його справами, які приносили старому чималий зиск. Та двірник чудово усвідомлював, що поліцейська ласка триватиме до часу, і стосується, власне кажучи, лише знайомих стражів порядку із IV комісаріату. Тому вигляд чужих охоронців закону завжди викликав у Коцибали панічний страх. Поліціянти з іншого комісаріату могли бути непередбачуваними. І вже зовсім непередбачуваним був той, хто грюкав зараз у його вікно. На ньому не було поліцейського мундира, але будь-яка дитина на Личакові знала, хто такий цей голомозий похмурий чоловік.

На відміну від двірника, маляр і будівельник Теодор Букета спав мертвим сном. Він уже давно помітив: чим більше гріхів на його совісті, тим міцніше він спить. Поняття чистого або нечистого сумління було для майстра Букети самозрозумілим. Він уважав себе людиною порядною, повсякчас при цьому обдурюючи замовників, які були багатими, і за його уявленнями, самі повинні були ділитися з біднішими ближніми, а в першу чергу з ним самим. Найгірше Букета ошукував тих багатіїв, які були незнайомі з технічними й будівельними питаннями. Йому здавалося, що саме вони найбільше його зневажають. «Я на цьому не розуміюся, бо мене створено з вищою метою, мені не доводиться бабратися у вапні, як тобі, нещасний роботяго»― так майстер інтерпретував будь-яке технічне невігластво своїх роботодавців. І тоді, розгніваний цією гаданою зневагою, завищував вартість замовлення, купуючи більше матеріалів, аніж це було треба. Залишки продавав, а отримані таким чином доходи витрачав на кінних перегонах на Персенківці. Замовника, який знався на ремонтних роботах, Букета поважав як брата, а брата не годиться обкрадати, навіть якщо він багатій.

Декілька днів тому до нього звернулася певна пані з вищих кіл. Майстер з подивом тер очі. Ця жінка не лише зналася на будівельній справі, але й мала сміливість уважати, що деякі його послуги занадто дорогі! Окрім того, незважаючи на поважний вік, вона була непогана на вроду, вишукано вбрана й елегантна, що в поєднанні з її самостійністю й рішучістю якось дивно збуджувало Букету. Тому він вирішив її ошукати, по-перше, через те, що за його принципами жодна баба не буде ним командувати, а по-друге ― аби принизити її у своїх очах, а це вже мало для нього майже еротичне значення. Отож, розпочавши ремонт її величезного помешкання на вулиці Понінського, він купив на Ринку в Зюдгоффа п’ять відер фарби, тоді як чотирьох було більш, ніж досить. Трохи згодом відчув помітне занепокоєння, коли один з його підмайстрів обмовився, без будь-якого зв’язку, зрештою, із цією оборудкою, що їхня замовниця ― кузина Лиссого, із якою він безсумнівно, живе на віру. Проте страх перед комісаром не порушив нині Букеті сну, оскільки чим більше гріхів було на сумлінні майстра, тим міцніше він спав.

Цієї ночі йому снилося, що двері пронизливо скриплять. Набридливий звук повторювався чимраз частіше, неначе хтось крутив ручкою незмащеної катеринки. Двері відчинялися й зачинялися, а протяг, що утворювався таким чином, овівав обличчя сплячого.

Букета розплющив очі. То був не сон. Біля спальної ніші стояло троє людей: його дружина Анеля, двірник Коцибала і незнайомець, який відчиняв і зачиняв стулку дверей. Букета протер очі й уважно придивився до третьої особи. І раптом відчув спазм гортані й вологу під пахвами.

― Навіть тварина не заснула б у такій задусі. ― Лиссий розвіював дверима застояне повітря в ніші, а в простягнутій руці тримав якийсь рахунок.

Майстрові Букеті стало так само недобре, як кілька хвилин перед тим двірникові Коцибалі.

За чверть години Букета й Коцибала сиділи в комірчині двірника над пляшкою самогону.

― Той Лиссий якийсь не той-во. ― Коцибала зробив пальцем коло на лобі. ― Жеби так прийти ду тебе, Тоську, і платити рахунки поночі!

― Топи[40] є гопи. ― Букета наповнив чарки. ― Я можу і вночі взєти! Али жеби так посеред ночі за кирку питати! Про якусь випозичальню інструментів!

― Добре, жи більше ніц не питав. ― Коцибала полегшено перевів подих і підняв чарку.

― Я з пуліцаями то мав-им справу багато років тому, як під гарою[41] копнув у дупу якогось шмайґелеса[42]. ― Букета теж полегшено зітхнув. ― Ну, то гоп у той дурний дзьоб!

* * *

Доходила друга година. Час таємних візитів у борделях та пияцького апогею в нелегальних генделиках. О цій годині порядні подружжя вже давно сплять, а непорядні набувають або передають сифілітичну заразу. О цій порі потомлені сухотні курви на Мостках втрачають рештки сподівань на клієнта, старі ляфіринди[44] в малинах, нікому не потрібні й збайдужілі, зазирають пиякам у вічі, непокірні студенти й українські радикали виголошують плутані тиради, засуджуючи суспільний лад, азартні гравці, програвши все до нитки, стоять у під’їздах з пістолетом біля скроні, а хворі, змучені безсонням поліцейські, ведуть безнадійні розслідування.

Попельський мчав своїм «Шевроле» крізь нічне місто й усміхався сам до себе. Він любив цей час львівських батярів.