Марек Краєвський - Еринії

Комісар розпочав від складу машин на Пекарській 13. Окрім кооперативу «Інструменти» на Казимежовській, це було перше із двох підозрілих місць, які щойно назвав йому майстер Букета.

Попельський припаркував авто і, не виходячи з нього, уважно оглянув будинок. Він був надзвичайно майстерно й симетрично спроектований. Схоже було, що до головної будівлі приліпили одноповерховий будиночок, увінчаний з обох боків великими балконами. Поліцейський вийшов і прочитав вивіску над під’їздом. «Ал. Сокальський. Машини та інструменти». Напис на вітрині повідомляв, що склад і крамниця пропонують «арматуру, помпи, різноманітні газові й водопровідні труби, а також інструменти, машини й технічні пристрої для різних потреб». Ніде й слова не було про випозичальню інструментів.

Комісар пройшов повз спущені жалюзі на дверях та вікнах, а тоді звернув на подвір’я. Праворуч були двері, які могли провадити до складу з іншого боку. Але не помітив поруч жодного дзвоника. Попельський чиркнув запальничкою і в її світлі уважно оглянув двері. Вони виявилися замащені якимось мастилом і заіржавілі. Над ними виднів напис «Службовий вхід». Повернувся до машини й витяг з неї примірник «Нового віку», який залишив там у неділю. Обгорнув долоню газетою, щоб не забруднити руку, і декілька разів гепнув кулаком у двері. Майже відразу почувся гавкіт собаки й кроки. Двері прочинилися і в щілині, перегородженій ланцюжком, Попельський побачив юнака у форменному кашкеті, а за ним ― великого собаку. Молодий сторож придивився до значка Попельського, прибрав кудись вівчарку й цитькнув на неї. Потому впустив поліцейського досередини.

Вони опинилися в маленькому коридорчику, звідки декілька сходинок провадило до великих сіней, захаращених ящиками. Ліворуч знаходилася кімнатка сторожа, де стояла настільна лампа, що була єдиним джерелом світла в темному приміщенні.

― Скажіть-но мені, будь ласка, ― Попельський зацікавлено глянув на відкриту книжку, що лежала у світлі лампи, ― чи у вас можна позичити інструменти?

― Не знаю, ― відповів сторож. ― Про це треба запитати шефа, пана Сокальського. Але він працює у звичайний час. Я нічого не знаю, бо лише сторожую. Уранці йду, повертаюся ввечері. Не бачу нікого, крім свого напарника.

― Як вас звати?

― Єжи Ґрабінський, гімназист. Підробляю тут після уроків.

― Проведіть мене до контори. ― Попельський помітив, що книжка, яку читав молодий сторож ― це латинська граматика, відкрита на розділі «Синтаксис».

― Будь ласка, сюди, ― сказав юнак, умикаючи світло й рушаючи вперед.

Попельський піднявся сходинками за своїм чичероне й за мить опинився в маленькій конторі, стіни якої були пофарбовані в жовтий колір. Цей колір, котрий викликав у Попельського асоціації з клоакою, повинен був зробити світлішим крихітне приміщення, заґратоване віконечко якого виходило на подвір’я. Зараз цей колір видався комісарові гнітючим. Якби так пофарбували стіни в його кабінеті, він ніколи навіть не зазирнув би туди, побоюючись нервового розладу.

Посередині стояли три столи, захаращені паперами, копіювальною калькою й брудними склянками після чаю. На підвіконні стояв засмальцьований примус. Канцеляристи, що працювали тут, були такими самими любителями порядку, як аспірант Стефан Циган.

― Повертайтеся до свого чотириногого друга, ― почувши виття й гавкіт, які долинали з комірчини сторожа, Попельський посміхнувся до гімназиста, ― а я трохи тут попрацюю. Мені треба подивитися, що в цих шафах.

― Але я не знаю… Мабуть, я повинен подзвонити до пана Сокальського… А зараз пів на третю…

― Навіть, якщо небо впаде на землю, юначе, ― комісар зняв піджака й повісив його на спинці стільця, а на рукави сорочки натягнув нарукавники, що валялися на столі, ― то я й так передивлюся вміст цих шаф. Зараз чи пізніше. А в тебе є дві можливості. Перша ― подзвонити до свого працедавця, розбудити його посеред ночі й отримати нагінку за те, що впустив мене сюди без ордеру на обшук. А друга ― повернутися до впорядкованого світу латинської граматики й продовжити вивчення coniugatio peripkrastica passiva.[45]

― Ох, якби ж то він був таким упорядкованим, як ви кажете. ― Гімназист посміхнувся й вийшов з контори, супроводжуваний собачим виттям.

Через півгодини Попельський зняв нарукавники та одягнув піджака й котелок. Закурив цигарку, відкинувся на стільці, сплів долоні на потилиці й випустив хмарку диму під стелю.

Фірма Ал. Сокальського вочевидь не займалася випозичанням інструментів. Попельський не знайшов у бухгалтерських книгах жодних фактур або чеків. Яким чином майстрові Букеті спало таке на думку? Він міг збрехати, щоб позбутися нічного відвідувача. Але це було б нерозумно. Достатньо було сказати «не знаю». Та якщо Букета не брехав, і фірма Ал. Сокальського справді випозичала інструменти, то документація про видачу й повернення повинна знаходитися деінде.

Комісар важко підвівся й вийшов з контори. Коли наблизився до комірчини сторожа, пес погрозливо загарчав і розбудив хлопця, який спав, поклавши голову на латинський словник. Попельський зачекав, доки Ґрабінський отямиться.

― Мені потрібні інші документи. Інші папки. Вони десь тут? Ви щось знаєте? Мушу знайти чоловіка, який позавчора позичив кирку!

― Я не знаю! ― відповів Ґрабінський і гепнув кулаком по розкритій книжці. ― Дайте мені спокій, пане начальнику! Я вже нічого не знаю!