Марек Краєвський - Еринії

шпичку капелюшок маринованого підберезника. Зазвичай до горілки він полюбляв гриби, оселедці, квашені огірки та холодний шніцель. Сьогодні йому не смакувало ніщо, крім горілки, що була, як завжди, безвідмовна й передбачувана. Не обіцяла нічого, крім короткого райського блаженства й тривалого пекельного похмілля. Вона ставила питання навпростець: завтра я пред’явлю тобі рахунок, який буде настільки високим, наскільки значним виявиться твоє щастя сьогодні. Це була правда, бо алкоголь керувався дихотомічною логікою «правда ― брехня» й по відношенню до прийдешнього. Це була відчайдушна логіка, оскільки майбутнє чітко визначалося минулим.

Попельський відхилився на стільці й закурив цигарку. Як шкода, подумав він, що не завжди майбутнє можна передбачити за допомогою розуму, особливо в роботі детектива. Я міг би цілими тижнями чекати, аби тільки без зусиль отримувати результат «правда» або «брехня». Я заклав би до якоїсь мислячої машини дані капелюшників і поставив запитання: чи людина з такими рисами купувала у вас котелок? І через певний час отримав би результат: ні, жоден чоловік такої зовнішності не купував у нас котелка. Звичайно, про це я сам довідався сьогодні після купи дзвінків та відвідин львівських торговців. Зате скільки сподівань я втратив! Сповнений надії, я мчав від одного крамаря до іншого, який за останні два місяці продав бодай один немодний нині котелок! А тоді кожен капелюшник удивлявся в аркуш із портретом і заперечно хитав головою.

Тоді з’являлося почуття безсилля, настирлива думка про відмову від розслідування. Надія витікала з мене краплина по краплині. Машина, котра б аналізувала дані, позбавила б мене сподівань за єдину мить, відрубала б мені довбешку одним ударом, а не виточувала повільно кров! Це було б значно краще. Парадоксально, але штучний автомат став би гуманнішим, ніж світ, у якому мені доводиться діяти. Окрім того, завівши туди дані, я б не змагався з відчуттям абсурдності власних дій. Бо що з того, що якийсь продавець упізнає на малюнку Ірода? Невже це допоможе мені схопити злочинця? Хіба хтось запитує в покупця, хто він такий і де живе? Ні! Минають роки, зітхнув він, а я стаю чимраз тупішим. Зубик наказав робити дурниці, тож Попельський їх робить! А такий автомат відповідав би на будь-які запитання, навіть найбезглуздіші! І я знав би результат, і не сидів би в цій кнайпі, марно запитуючи себе над чаркою каламутної водяри, котра завтра з мене знущатиметься!

Кивнув барменові на порожню чарку, а коли той наповнив її, Попельський відкрив нотатника. Відчепив від нього свого «Вальдманна» й ще раз переглянув список усіх тридцятьох трьох львівських виробників та продавців капелюхів. У дванадцятьох з них протягом останніх двох місяців продалися п’ятнадцять котелків, але жоден покупець не був схожий на людину з портрета.

Коли він декілька годин тому вийшов від останнього капелюшника, то відчув полегшення. Збагнув тоді, що зараз може піти звичним шляхом поліцейського: заходити на похмурі подвір’я, підніматися прогнилими східцями, тупотіти хисткими балконами-галерейками, стукати у двері і, витягнувши з малин своїх інформаторів, підсовувати їм під носа портрет Ірода. Проте від однієї думки про необхідність вдихати смердючі випари львівських завулків, йому стало недобре й він вирішив спершу притупити відчуття горілкою в «Атласі». Це була помилка. Оковита притлумила не лише нюх, але й волю до будь-яких дій.

Попельський глянув на себе в дзеркалі. Коли він був молодим, то уникав алкоголю, бо не міг подумати, що можна виглядати й поводитися так, як інші пияки, котрі поточувалися, ревно цілували одне одного, белькотіли щось незрозуміле й кривлялися. А зараз бачив відображення власного спотвореного й почервонілого обличчя й лисини, укритої краплинками поту. Відштовхнув чарку, порозливавши напій по стійці. Прагнув утекти від цього. Навіть у темні завулки, щоб перервати солодкий, смердючий сон своїх інформаторів.

Важко підвівся, постукав по дереву одно- й двозлотовою монетою, надяг котелка й поправив краватку. Тоді з огидою, відсунув тарілку із закусками.

― Тобі не смакує, Едварде? ― почувся жіночий голос.

За ним стояла Леокадія. Одягнена в чудово скроєний вишневий костюм, який підкреслював її фігуру, надзвичайно струнку, як для жінки після п’ятдесяти років. Крізь вуальку Попельський бачив її іронічну посмішку.

― А вдома на тебе чекає вечеря. Я сама її приготувала й чекала на тебе. Ти закінчив роботу дві години тому.

― Ходімо звідси. ― Комісар узяв її під руку.

Після вечірньої зливи вулиця парувала вологою. Ринок сповивав легенький туман. Обриси ратуші були м’якими й заокругленими. У калюжах відбивалися вогні газових ліхтарів та яскравих вітрин крамниць. Було порожньо, сонно й задушливо.

Попельський і Леокадія йшли повільно. Мовчанка їм не заважала.

― Чоловіки є релігійними від природи, ― Леокадія урвала мовчання. ― Усе, що вони роблять через переконання або покликання, негайно перетворюється на палку віру, єдиного божка, якому пристрасно поклоняються.

― А жінки хіба ні?

― Жінки відрізняються від чоловіків тим, ― комісар відчув, що кузина посміхається під вуалькою, ― що їм удається поклонятися кільком божкам водночас. Чоловікові, дитині, роботі…

― Тобто жіноча пристрасність слабша, ― зауважив Попельський. ― Бо розподіляється між кількома об’єктами поклоніння, а чоловіча зосереджується виключно на одному.

― Я б скористалася порівнянням із площини сучасної фізики. ― Леокадія занепокоєно глянула на небо, з якого сіявся дрібний дощ. ― Чоловіча пристрасність ― неначе хвиля, а жіноча ― як маленькі Часточки. А світло залишається світлом, незалежно, якої форми набуває: хвилі або часточок.

― Я й не підозрював, що ти цікавишся фізикою. ― Попельський аж зупинився. ― Думав, що тільки бриджем і французькою літературою.

―