Марек Краєвський - Еринії

пригадав собі, які погляди він сам кидав на пані Марковську під час дитячої забави. Чи помітив це збудження її чоловік? Чи стискав він тоді в руках військового паска?

― Побита жінка вимагала від мене проведення експертизи, щоб почати процедуру розлучення, ― продовжував Підгірний. ― Я виконав її прохання, але інженер ублагав дружину пробачити йому. Сьогодні вранці вона попросила мене приховати події понеділкової ночі.

― Чому?

― Бо син Ірода зґвалтував її, ― прошепотів доктор. ― Хоча ґвалтівник не зміг отримати задоволення. А інженер, якби довідався про це все, забив би її на смерть своїм паском. Тепер ви розумієте, пане комісаре, чому я не міг розповісти про це Зубикові?

Підгірний підвівся й простягнув Попельському руку.

― А зараз нам пора діяти. Маємо зробити те, на що Зубик ніколи б не погодився. Треба влаштувати пастку на Ірода. Мусимо впіймати його на якусь дитину, як на принаду. Ми повинні, ― тут він перевів подих і виразно промовив, ― виставити як принаду вашого онука.

Попельському здалося, що звукова хвиля, котра несла ці слова, наштовхнулася на якусь перешкоду й розбилася на менші хвилі, що були клубками складів. Ці склади дзвеніли йому у вухах, розросталися й зливалися в якісь гібридні форми. Із них формувалися звукові комплекси, які нічого не означали, скидаючись на гудіння шершнів.

Він підхопився з-за столу й схопив доктора за вилоги піджака.

― А чому ти, гайдамако, не зробиш принади із власного байстрюка? ― Попельському здавалося, що має в голові потужний гучномовець, який підсилює його слова. ― Зі свого гарненького дворічного дитятка?

― Ти не знаєш усього про цю ніч. ― Доктор вивільнився, продовжуючи простягати Попельському руку. ― Слухай, що я розповім.

* * *

Чоловік, що лежав на ній, почав посмикуватися. Його щелепи востаннє затиснулися на її вусі. Але більше не розкрилися.

― Навіщо, навіщо ти робиш мені таке, синашу? ― Голос ката став плаксивим. ― Я не дав тобі нині таблетку… Забув…

Продовжуючи тримати Казя за личко, нападник наблизився до жінки, яку ритмічно здавлювало безвладне тіло епілептика. У кімнаті поширився сморід фекалій.

― Ну, чого витріщаєшся своїми баньками? ― гаркнув він, підносячи руку, у якій тримав якийсь великий предмет.

На світлішому тлі балконного вікна жінка впізнала праску зі своєї гардеробної, котра сусідила зі спальнею.

― Повибиваю тобі ці баньки! ― сичав нападник. ― Ти погано підклалася під мого синаша. І в нього стався приступ. Це ти винна!

Ударив її праскою по спині. Жінці перехопило подих.

― А під Лиссого краще б підклалася, га? А він анітрохи не кращий, ніж мій синочок. ― Знову вдарив. ― Він іще скавулітиме. ― Новий удар. ― Коли побачить свого внука в моїх руках. ― Останній удар.

* * *

― Бачите. ― Підгірний продовжував простягати руку. ― Він визначив собі ціль. Якщо ви його не впіймаєте, то наразите свого внучка на страждання. А схопити його ми можемо лише таким чином. Нам відомо, кого він собі визначив, кому прагнутиме завдати болю. Вашому внукові.

Попельський відштовхнув простягнуту руку Підгірного й сягнув по слухавку. Медик потемнів на виду від люті, а тоді мовчки вийшов з кімнати.

― Геть звідси! ― гукнув йому вслід Попельський і вдарив долонею по важелю. ― Це Попельський, розмова буде секретною. Винники 23, ― наказав він поліційній телефоністці.

― Ал-ло-о-о, ― пролунало за мить. ― Кажуть, що мене з’єднали з поліцією. Це ви, пане кумісаре?

― Друге прохання до золотої рибки.

― Золота рибка слухає.

― Охорону для моєї доньки й онука. Цілодобову. Негайно. Вони живуть у кам’яниці…

― Мені відомо, де вони мешкають. Золота рибка виконає прохання. Через п’ять хвилин вони будуть найбільш захищеними людьми у Львові.

― Про всяк випадок зачиню їх удома, ― сказав собі Попельський, поклавши слухавку. ― Твоє слово, пейсатий, вартує стільки, скільки палиця, якою ти гепнув мене по довбешці!

VIII

Наближалася північ. Попельський сидів біля стійки бару в Зеленій залі ресторану «Атлас» і вдивлявся в дзеркало, що висіло над рядом пляшок таким чином, щоб кожен клієнт міг добре в ньому бачити й себе, і залу. Призначення цього звичного для бару атрибута становило для Попельського певну загадку, яку він розгадував у хвилини нудьги. Тоді він шукав відповідь на питання, чи дзеркало повісили з естетичною чи пізнавальною метою, а чи воно з’явилося внаслідок панування моди. Зважував аргументи «за» й «проти» і зазвичай обирав першу або другу гіпотезу. Сьогодні ці розумування Попельському не допомагали. Не розважали його. Сьогодні нудьга й фрустрація були занадто дошкульними.

Комісар випив четверті п’ятдесят грамів «Монопольної» і настромив на