Марек Краєвський - Еринії

― Коли розповіли про алкоголізм Яніни Марковської?

― Так.

― Пане докторе, ― Попельський заслонив вікно, за яким несподівано зблиснуло сонце, ― моє запитання буде таким: що сталося з Яніною Марковською в ніч із понеділка на вівторок? Вона під вашою опікою, тож ви повинні знати про неї більше, ніж цей… нехлюй. ― Комісар кивнув головою на захаращений стіл аспіранта Цигана, який сьогодні розмовляв з Марковською. ― Про це свідчить бодай ваше зауваження щодо її надмірної пристрасті до алкоголю… Я дуже поважаю ваш професіоналізм, але мушу запитати: чому ви, судовий медик, займаєтеся пані Марковською? Може, вона до вас сама звернулася? Тоді ви повинні знати про неї чимало…

― Атож, мені відомо про неї багато, ― замислено сказав Підгірний. ― Вона подзвонила до мене вранці, і я забрав нещасну жінку до лікарні, де її делікатно розпитав про все Циган… Я знаю, що сталося з нею в ніч із понеділка на вівторок… Але я повинен бути впевненим, що це залишиться тільки між нами.

― Pacta sunt servanda.[38] ― Попельський припинив бавитися печаткою.

― Із нею трапилася жахлива річ, ― почав Підгірний.

Прокинулася й розплющила очі. Її син висів у повітрі. Із дитячих вуст, затиснених великою рукою, не вирвалося жодного звуку.

Рвучко схопилася з ліжка. Усі її відчуття загострилися. Побачила набряклу синову шию, на якій затиснулися чорні пальці. Важкий, залізний удар у спину. Повітря увірвалося до легень, але не вийшло з них. Не могла дихати. Задихалася, ніби впала грудьми на бетон. За кілька секунд вдихнула повітря стисненою гортанню. Шлунок підстрибував. Спожитий учора алкоголь вихлюпувався зі стисненої судомою горлянки.

― Твого сина буде принесено в жертву, ― пролунав чоловічий голос. ― Інакше не можна. Тоді мені б довелося віддати власного! Я повинен вибирати між своєю та чужою дитиною. Що б ти вибрала?

Вона хотіла крикнути, але не могла. Захлиналася кров’ю, блювотинням, якась долоня чавила їй губи. Очима, що ледь не вилазили з орбіт, вона дивилася на свого сина, якого тримав одягнений у чорне чоловік. Закривав малюкові рота, а пальці другої руки затиснув на тоненькій шийці. Вона не могла поворухнутися. Її пригнітив страшний тягар. Нападників виявилося двоє.

― Мовчи, інакше задушу це щеня, ― тихо говорив кат. ― Дивися, що з ним станеться, якщо крикнеш.

Він стиснув долоню на дитячій шийці. З носа хлопчика потекла кров, змішана зі слизом, у якому лопалися бульбашки повітря. Очі малого потемніли.

― Будеш тихо? ― кат запитав майже лагідно. ― Подай знак очима.

Вона декілька разів заплющила й розплющила очі. Шкарубка долоня зникла з її вуст і залізла під нічну сорочку. Жінка зціпила зуби, щоб не закричати від жаху й огиди. Відчувала, як той, що налягає на неї вагою свого тіла, повільно підтягує слизький шовк нічної сорочки. Кат, котрий стояв над нею, відпустив синову шийку, але другою рукою продовжував затискати йому ротика. Очі дитини стали притомними.

Нічого не говорила. Відчувала шорсткий доторк якоїсь тканини на власному тілі. Хтось сопів і легенько затискав зуби на її вуху. Сідниці вкололи гострі нігті.

― Ну, допоможи моєму синашу, ― звелів кат, ― ти ж бачиш, що він не дає собі ради. Ну, допоможи йому!

До її вуха спливла цівочка слини. Зуби почали ритмічно стискати вушну раковину. Вона кусала губи. Не витримала. У темній кімнаті розлігся притлумлений стогін болю. Її вухо перетворювалося на шматок м’яса під жадібними зубами.

― Замалим не вбив її. ― Підгірний дивився Попельському в очі. ― Мало не відбив їй легень. Я змінив думку. Місце Ірода та його синочка в Полтві, а не в «Бриґідках».

― Чому ви не розповіли про все це під час наради в Зубика? ― Попельський тицьнув у зуби цигарку, але не закурив її.

― Я познайомився з пані Марковською рік тому. ― Підгірний наблизив своє обличчя до обличчя Попельського, і на того війнуло нікотиновим подихом. ― Вона була у відчаї. Її жорстоко побив чоловік, шанований конструктор, заможний інженер, батько двох гарних і розумних дітей. Таких, які ніколи не зганьблять свого татка, власника дачі в Брюховичах, чудового велосипедиста в минулому. Справжнього спортсмена. Не осоромлять його, а чи знаєте ви, чому?

― Не знаю.

― Тому що він швидше вб’є їх, аніж допустить до того, щоб вони зганьбили його шляхетне ім’я. У цієї прекрасної людини є один недолік. Він легко розлючується, а це найчастіше стається тоді, коли його дружина обміняється бодай одним невинним поглядом з іншим мужчиною. Тоді він хапається за пасок. Знаєте, на що може перетворити її біле, ніжне тіло важка пряжка військового паска? Що це може пошматувати шкіру й тканини? Що ця жінка може пережити спершу біль унаслідок побиття, а тоді біль від спотворення?

Попельський