Марек Краєвський - Еринії

Зайшов до кабінету й злісно глянув на затінений стіл у ніші, завалений папками. На одній від учора стояла тарілка з надкушеною сарделькою й рештками гірчиці. Із сардельки знялася жирна муха, роблячи коло над столом.

З-за столу злітали хмари диму. Попельський відчув, що його огортає лють на Цигана, для якого бруд і безлад були природними. Він уже відкрив рота, щоб висловитися, коли до ніздрів долинув запах тютюну. За столом не сидів його підлеглий. Він ніколи не курив сигар «Корона».

― Це я тут на вас чекаю, ― Підгірний виринув з темряви ніші, ― завдяки люб’язності вашого асистента. Він пустив мене сюди, посадив за своїм столом і пішов.

― Чому ви хочете розмовляти зі мною саме тут? ― Попельський не приховував здивування. ― Щось пригадали? Про щось не сказали під час наради? Якщо ні, то ви прийшли, аби відкрити мені якусь таємницю. А це вже небезпечно. ― Він посміхнувся. ― І скидається на змову проти Зубика.

― Це не скидається. ― Підгірний схопився з-за столу й почав кружляти довкола стільця посеред кабінету. ― Це і є змова.

― Проти Зубика?

― Ви вже знаєте, пане комісаре, ― Підгірний зупинився й глянув Попельському в очі, ― чому мені залежить, щоб злочинця схопили. Знаєте, я все зроблю, щоб цей виродок опинився в «Бриґідках». Я ризикну втратою своєї репутації, але вчиню все, що треба… А чи ви підете на все, щоб його схопити? Чи зможете діяти всупереч Зубикові, чиї розумування зводять нас на манівці?

― Ви пропонуєте мені об’єднатися проти Ірода? За спиною Зубика?

― Так. ― Підгірний не зводив погляду з Попельського. ― Я пропоную вам об’єднатися й діяти разом. Схопимо його viribus unitis.[37] Улаштуємо на нього засідку. Я знаю, як це зробити.

― Ми не можемо з вами об’єднатися, бо є річ, яка нас дуже розділяє.

― Що саме? Національність? Релігія?

Попельський зняв піджака й сів за своїм столом. На голові в нього залишався капелюх. Комісар сидів у затісному жилеті, який здавалося, от-от лусне під натиском його могутніх грудей. Підкотив рукави сорочки, показуючи міцні руки, порослі густим волоссям. Довго дивився на доктора, обертаючи каблучку на мізинці.

― Ви хочете посадити його до «Бриґідок», ― тихо мовив він. ― А я… Я хочу закатати його в бетон. Кинути до Полтви. До нашого львівського Стіксу. Ось, що нас розділяє. Цілковито.

Підгірний сів на стілець, спираючись руками на коліна.

Довго вдивлявся в ледь помітний уже червоний візерунок на сірому потертому килимі.

― Я обмовився. ― Доктор не зводив очей з килима. ― Сьогодні вранці я змінив думку. Нас більше ніщо не розділяє, комісаре. Львівський Тартар ― найвідповідніше місце для Ірода.

― Що трапилося, що ви змінили думку, пане докторе? ― Попельський відхилився на стільці, який голосно затріщав.

Медик мовчав. Повільно минали хвилини. Під вікном почулися п’яні вигуки, голосний плач, різко засюрчав свисток, тротуаром зачовгали підошви. Певне, якийсь волоцюга переборщив, лікуючи вранці похмілля й не бажаючи втямити, що ніч давно минула, а поліцейські, котрі тягнуть його до відділку, анітрохи не поділяють його Weltschmerz.

― Нашу ймовірну спілку, ― промовив нарешті Попельський, ― я вважаю справжньою, а не формальною. Угодою двох друзів, які у випадку проблем захищатимуть один одного. Якщо й ви такої думки, продовжимо розмову.

― Саме так я вважаю.

― А друзі, любий докторе, повинні повністю довіряти один одному. ― Попельський придивлявся до коштовного онікса зі зрозумілим лише йому кабалістичним символом на персні-печатці. ― Друзі не можуть приховувати таємниць, пов’язаних зі справою, яку вони розслідують. Ви згодні зі мною?

― Звичайно.

― Тому, перш ніж ми влаштуємо засідку на Ірода, дайте мені щиру відповідь на запитання або навіть на декілька.

― Ви ставите мені умови? ― Підгірний рвучко підвівся, наче збирався вийти.

― Більше того, ― Попельський говорив дуже повільно. ― Можливо, відвертість, на яку я розраховую, змусить вас виказати лікарську таємницю. Що скажете?

Підгірний заплющив очі. Думав про своїх синів, одного з яких закатувало НКВС, другий загинув у петлюрівському війську, а третій ополячився. Подумки перенісся в часі й побачив їх у дитинстві: на Йордан його діти ґречно сидять за столом у будинку на вулиці Тарновського, споглядаючи свячену воду, пампушки із часником і кутю, а за вікном дівчатка співають щедрівок. Докторове видіння виходить за рамці хронології: дивина, але поруч із ними сидить його четвертий син, якому зараз два роки. Його легковажна мати, танцюристка з кабаре, віддала дитину на виховання до якоїсь ремісничої родини. Згадав собі, як отримував докторський ступінь. Поклав тоді руку на древко стягу цісарського університету в Чернівцях і проказав латиною: «Присягаюся й обіцяю». Не міг собі пригадати, що саме обіцяв і в чому присягався. Spondeo ас polliceor ― лише ці слова дзвеніли йому у вухах.

― Я вже й