Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

було зовсім просто. Точніше, з кожним разом це було все простіше й простіше. Так, першого разу було дійсно важко. Він дуже довго виношував цю ідею. Йому вже навіть почало здаватися, що він ніколи не наважиться. Але раптом це сталося. Він навіть не планував. Просто зовсім несподівано його внутрішній голос крикнув йому: «Вперед!» І він це зробив. Він таки зробив це. Щоправда, першого разу не вдалося насолодитися своїм подвигом. Він був занадто збудженим. Занадто схвильованим через те, що сталося. Через те, що це НАРЕШТІ сталося.

Він вибіг із квартири Заречнюка. Зовсім скоро здійнявся шалений галас. То бігали звичайні перелякані люди. А він дивився на них поглядом переможця й уявляв собі, як убиває кожного з них. Так, він упіймав кайф. Це було чудове відчуття. Усі були настільки налякані, що на нього зовсім не звертали уваги. Ну, хіба ж можна так? У певний момент йому аж нецікаво стало. Адже було зрозуміло, що тоді він міг спіймати будь-кого й зробити з цим будь-ким будь-що.

То насправді було так легко: убити людину. Раз-два — і кінець. Людини нема. Зовсім неважко. Потім йому натрапила на очі та дівчина. Така розгублена й налякана. Настільки розгублена, що навіть дозволила забрати себе звідти подалі. «Не слід вам на це дивитися», — мовив він тоді. Представився поліціянтом, якому потрібно її допитати. Він убив її в тому ж під’їзді в той час, коли всі шукали ЙОГО.

Дурні ці люди. Будь-яку справу потрібно вирішувати холодним розумом. А вони панікували. І вона панікувала. Проте з нею теж не вдалося добре побавитися. Він просто задушив її. А деякий час по тому викинув тіло. Аж смішно, наскільки простим усе це виявилося…

Сплило ще кілька хвилин. Мозок уже був мертвим. Кров із рота капала поволі. Така густа. Така густа й приємна на смак, на дотик і на запах. Особливо на запах. Його завжди дражнив аромат крові. Навіть своєї. А її солоний смак! М-м-м… Це було вищим делікатесом. Ні, то був нектар. Справжнісінький нектар. Ніщо не могло з цим зрівнятися.

Ще від самого початку, коли кров текла невеличким струмочком із носа та рота вбитої… як цікаво було за тим спостерігати. Він підставив руку. Кілька краплинок упали йому на палець. Із задоволенням облизавши руку й губи, він продовжував дивитися на те, як червона рідина поволі крапає додолу. Кап-кап. На землі утворилося невеличке озерце. Таке собі криваве озеро. Воно так чарувало його погляд. Раптом обличчя вбивці викривилося від спогадів…

Недалеко від школи розташовувалося старе невелике покинуте приміщення [5] , куди зносили різноманітний мотлох. Ніхто не знав, що там було раніше. Поряд стояло кілька великих сміттєвих баків зеленого кольору. Та сміття завжди було настільки багато, що воно постійно валялося й поряд із баками. Тут майже ніколи нікого не було. Лише час до часу проходили поодинокі перехожі, аби скоротити собі шлях.

Старшокласники постійно влаштовували там посиденьки під час уроків або після. Вікна були забиті дерев’яними дошками. На дверях висів старий замок, проте тут завжди було відчинено. Усі знали, що зачиняти двері не варто: надто ненадійною була защіпка — потім не відчиниш. Незважаючи на те, що надворі був день, у халупі панувала напівтемрява.

Зараз тут було лише дві дівчини років п’ятнадцяти-шістнадцяти, що незадоволено човгали в халабуді. Обидві курили цигарки та тримали в руках по маленькому папірцю.

— Дивно якось усе це, — мовила одна, видихаючи дим.

Друга ще раз уважно перечитала написане. У подруги було нашкрябане те саме.

— А мені здається, нічого дивного. Почерк хіба що трохи незграбний, та ти ж знаєш, як вони «люблять» писати.

— Певно, писав Тарик. Після перелому руки він узагалі розучився це робити. — Обидві зареготали. — А все ж я не пригадую, щоб пацани колись ось так призначали нам зустріч. Що, не можна було просто підійти та домовитися?

— Та що ти ниєш? Ну, захотілось їм так погратися. Що ж тут такого? — Вона запалила наступну цигарку.

Біля дверей щось зашаруділо, мовби хтось їх зачинив.

— Ти це чула? — Обидві кинулися до виходу, та було вже зачинено.

— Тарику, це ти? — У відповідь почулися лише швидкі спокійні кроки.

— Вовка?!

— Пацани, це не смішно! Відчиніть негайно! — Дівчата щосили затарабанили по дерев’яних дверях. — Ви що, з глузду з’їхали?! Я ж боюся закритих приміщень!

— Ви, придурки, негайно відчиніть! Це не смішно!.. От ідіоти! — уже мовила вона більше до подруги, аніж до хлопців.

— Фу, як смердить! Що це?

Вони підбігли до місця, де колись було вікно. У ніс різко