Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

за деревами. Такого побачити я не очікував. Приблизно за три десятки метрів від мене, на лавці на сусідньому подвір’ї, сиділи двоє чоловіків. Я не міг почути, про що вони розмовляють.

Федюкевич мав не надто задоволений вираз обличчя. Уважно озирнувся довкола й дістав маленький пакуночок. Передав ОЛЕГОВІ КРИЖУ, який одразу ж сховав згорток до невеличкої спортивної сумки. Мені здалося, що то могла бути зброя. Вони про щось розмовляли, постійно озираючись. Затим встали й кудись пішли.

Я присів, аби бути певним, що мене точно не помітять. Вони пройшли зовсім близько. Я попрямував за ними. Інтуїція мені підказувала, що йшли до мене. І вкотре вона мене не підвела. Принаймні чоловіки увійшли до мого під’їзду. Я не наважився ввійти за ними. Дуже скоро ці двоє вийшли. На обличчях розчарування: мене ж бо не виявилось удома. Порозмовлявши ще кілька хвилин, вони швидко розійшлися в різні боки.

Тепер я зовсім заплутався. Просто не знав, що мені робити далі. Такого повороту подій я просто не очікував. Я був настільки шокований побаченим, що цілковито забув про ще одну дуже важливу деталь…

***

Сьогодні було парко. Аж занадто. Молодий чоловік середнього зросту худорлявої статури з цікавістю вдивлявся вдалечінь. Він ніяк не міг вирішити, як діяти. Нервуючись, він тер свій золотий перстень. Він завжди так робив, коли хвилювався.

Цікава виходила картина: він стежив за Назаром, а Назар стежив іще за двома типами. До речі, теж йому знайомими. Те, що ці двоє часто спілкувалися, його абсолютно не дивувало. Він уже давно про це знав. З переляканого виразу обличчя Назара ставало зрозумілим: на відміну від нього, Назар про те не знав.

Чоловік посміхнувся. Так, зовсім скоро все має стати відомим. Усе таємне колись випливає назовні. Так буде й цього разу. Його обличчя скривилося від болю. Так, так буде й цього разу…

***

Урешті настала ніч. Літня задушлива ніч. Тепер вона приходила раніше. Дні ставали все коротшими. Безтурботні діти вже сховалися по домівках і, певно, дивилися свої безжурні сни. Надворі гуляла безклопітна молодь. Я блукав містом і курив. Намагався ходити тільки людними вулицями. Додому вертатися було страшно.

Домовився переночувати в Лізи. Щоправда, ще не казав чому. За годину я мав зустріти її на вокзалі. Ліза поверталася зі Львова, куди їздила на семінар із психології. Так, вона дійсно захоплювалася цією наукою. І мені теж було цікаво.

Пам’ятаю, коли ми з нею познайомилися, вона тримала в руках книжку Фройда «Тлумачення сновидінь». Гм, так, Фройд — розумний дядько. Я не психолог за освітою, але чомусь ця наука теж мене цікавила. Можливо, через проблеми, які спіткали нашу сім’ю. Так хочеться знати, що ж керує людськими вчинками.

Щодня ми стоїмо перед певним вибором. Чому вчиняємо так, а не інакше? Ось що насправді цікаво. Психологія людських вчинків. Так, здається, незбагненна річ. Чи можна буде колись те збагнути?

Чи може хтось із певністю сказати, що розуміє себе? Чи принаймні розуміє себе постійно? Дивна річ, але часом здається, що інших ми розуміємо краще від себе. Але, напевно, то лише омана. Адже якщо не можеш збагнути себе, то як можна стверджувати, що розумієш когось іншого? Збоку завше краще видно. У комусь ми можемо розгледіти те, що ніколи не матимемо змогу розгледіти в собі. Натомість у нас самих ми здатні відчувати те, що ніколи не відчуємо в інших. Ось так. І людина постійно лишається нерозгаданою, темною, таємничою постаттю.

Дивно, ми навіть не здатні зазирнути самі собі в очі. Колись я пробував. І досі лячно. Я не знав тієї людини, якій дивився в очі. Я її не знав. Отже, я себе не знаю. Та краще про це не думати. Навіщо себе лякати? Я — це я. І подобаюся собі таким, яким є. Я цілком НОРМАЛЬНА й ЗВИЧАЙНА людина.

Так, Фройд таки розумний дядько. Я багато в чому з ним погоджуюся. «Воно». Таке таємниче і якоюсь мірою страшне слово. Я не боявся свого «Воно». Власне, його ніхто не боїться. А може, варто?..

***

Тіло лежало на невеличкому підвищенні. Рука вбитої залишалась у неї під головою. Так, наче плоть, що раніше була жінкою, спала. Тільки з розплющеними очима. Вони нерухомо дивилися поперед себе. Нерухомо й із застиглим у них жахом.

Скляні, навіки знерухомілі очі видавали: це вже мрець. І подих. Себто його відсутність. Після того, як зупиняється серце, мозок може жити ще кілька хвилин. Убивця засік час. Ще дві хвилинки, і це буде справжнісінький труп. Він уже й надумав, куди заховає тіло. Давно нагледів це місце. Просто ідеальне.

Торкнувся рукою до обличчя вбитої. Ще тепле. Але зовсім скоро стане твердим і холодним. Йому на те байдуже. Йому подобалися обидва відчуття: і теплого, і холодного тіла. Аби лиш було мертвим. Надзвичайно великим є блаженство відчувати свою владу над людиною. Ти її вбив, а отже, мав над нею найвищу владу. Ти переможець. Певний час по тому мертве тіло почне тхнути. І ті пахощі для нього — найвища благодать. Найцінніша винагорода за такий сміливий вчинок.

Ні, він не боявся вбивати. Це