Борис Пахор - Важка весна
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це видатна сатисфакція, — сказав Нікос і простягнув руку, щоб пересвідчитися в реальності газети, про яку йшла мова. Зашелестів папером, відкрив і знову згорнув сторінки. — Ви раніше, ніж Європа, мали справу з фашизмом, — немов сам до себе промовив він і повернув газету.
— Крім Трієста, 1918 року союзники визнали за італійським королівством і його околиці, а це майже чверть словенської території аж до Юлійських Альп. Але в Трієсті нам уже два роки по тому, тобто перед приходом фашистів до влади, почали палити будинки культури.
Потім вони мовчали, немов свідомі того, що перелік нещасть — справа, яка нічого не рятує.
— Маєте написати про цю сторінку вашої історії, — сказав потім Нікос.
— Неодмінно. Люди тепер усе приписують великому злу останньої війни і чомусь забувають про інші роки!
Дзвоник перед корпусом оголосив про початок післяобідньої тиші, і вони почали повертатися.
Згодом, коли він лежав на плетеній кушетці і тримав на колінах записник, казав собі, що справді має почати писати хроніку. Жовті аркуші записника були схожі на промокашку. Це ж воєнний папір. І це йому подобалося, бо були оті трохи пожмакані і вицвілі листочки такими рідними, коли писав на них. Писати хроніку! Так-так. Але щоразу, коли починав писати, перед ним поставали картини з таких різних часів, що впорядкування записок завдавало йому великих труднощів. Почати мав би з того ранку, коли по нього прийшли, і він шепнув Відці, щоб заховала папери. Бідна Відка, в першому листі, який йому написала, винуватила себе в тому, що не зуміла сховати папери, і його через це вислали до Німеччини. Таж він їй ще з в’язниці написав, що її вини немає.
Так, почати мав би з тієї колотнечі по хаті перед заходом сонця. А може, ні? Може, найкраще було б почати з опису тих днів, які перебув у підвалі на площі Оберданка? З тієї миті, коли офіцерське авто SA поліції заїхало на тротуар, коли їх з Егоном завели до великої будівлі, і до повернення у в’язницю. Ще й досі виразно відчував тривогу, яка його охопила в камері під землею, хоча атмосфера пізнішого табору була такою живою в ньому, що переважала все інше.
Він докладав зусиль, щоб викликати в уяві трієстські вулиці, але йому пригадувалися миті дитинства, коли вони ганялися за металевим обручем, коли підставляли під колеса трамваїв бомбочки, виготовлені з суміші сірки і калію, які гучно бахкали, коли проїжджав трамвайний вагон. І розумів, що мусить внести до своїх записів і ті уривки спогадів, але це в нього ніяк не виходило. Лише іноді йому вдавалося порівняти свавільність і невгамовність шибайголовів, які панували на місцевих вулицях, з ув’язненням у гестапівських підземних цементових закутках; але наступної миті йому здавалося надто банальним включати до записів про гестапо, скажімо, ще й «подвиги» з монетами вартістю п’ять стотинок, які трамвайні колеса спресовували так, що вони могли їх кидати в автомат із жувальними кульками. Всі ті картинки зринали в його думках тоді, коли в січні 1944 року над його головою з вулиці Кардуччі надходив важкий трамвайний вагон, і в камері відчувалася вібрація. Хоча тепер, на цій французькій терасі, та дійсність здається такою далекою, що він відчуває якусь неміч перед нею. Та й сухорлявий Іво, якому там, під землею, щоразу, коли затягувався цигаркою, освітлювалася шкіра на грудях, тепер виразніше уявляється на дерев’яному таборовому лежакові. Десь був роздобув бритву, щоб поголити його, перед тим як вони з Васьком віднесли його на склад під ненажерливою піччю; так Іво нечутно попрощався з вогезькою горою. Мав би розповісти про нього, як у темряві трієстської тісної підземної скрині слухав його оповіді, і розповісти про його кончину на вогезькій горі, коли він марячи шепотів ім’я дружини.
І знову не міг вирішити, чи дотримуватися часової послідовності, чи відпустити свої думки і просто йти за спогадами, зібрати їх в єдине ціле. Та питання залишалося невирішеним, жовтий папір заповнювався непов’язаними фрагментами, окремими епізодами.
Час від часу йому здавалося, що міг би почати з підпалу словенського театру. Полум’я знищило приміщення, коли йому було сім років, велика пожежа, яка осявала гори і море, палахкотіла на іншому боці площі, під якою чверть століття пізніше сиділи вони з Іво. Описати життя цієї дитини, почавши з пожежі, яка в нього на очах спопелила центр словенської культури, і до безпорадності, коли гестапівець закинув його до комірчини. Історія винищення роду, котра, якби йому тільки вдалося поглянути назад, ще переконливіше показувала хресний шлях всього його народу. Скажімо, розповісти про той напис на стіні комірчини поряд із гестапівською канцелярією: «Аніцо, я мовчав». Або про той гіркий і водночас рішучий: «Ой, Триглаве, моя домівко!» При цьому, звісно, показати не лише їхній множинний спротив, а й за допомогою опису жертви, ув’язненої в комірчині, продемонструвати придушення всього словенського. Бо народ, підданий такому етноциду, що в часи фашизму змушений задушити в собі навіть слова власної мови, дуже подібний до створіння, яке гестапівець замикає в приміщенні без повітря, де тіло може рухатися лише навколо своєї осі. А потім потрібно було б описати божевільне відчуття безвиході, гнітючості, безсилого опору, пошуку порятунку в думках про домівку, скажімо, про комірчину, в якій мама тримає деміжони[12], олов’яну балію для купання, вузькі простирадла для утеплення вікон взимку, коли буря дме крізь усі шпарини. І додав би ще опис спроби втечі від тривоги замкненої в комірчині людини за допомогою уявної мандрівки своєю хатою, аж до кухні, в якій би на вікно повісив дзеркало, щоб поголитися. Мама лущила б квасолю і сказала, ніби сама до себе: «Потерпимо, нечиста сила рано чи пізно накиває п’ятами». Він би не бачив її, бо його обличчя було б перед дзеркалом, але знав би, що вона посміхнулася, а її долоня, після того, як пальці витеребили горошини зі стручка, витрусила б очищену квасолю до алюмінієвої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Важка весна», після закриття браузера.