Борис Пахор - Важка весна

каструлі. Ех, усе це він мав би нанизати в одну оповідь, а потім ще й оті жахні сни, коли нагайка, якою його молотив есесівець, видовжилася в довгий шнурок, що звисав із пащі сталевого підйомника з гаком на кінцівці. Той ледь помітно погойдувався, а коли він обертався, то дебелий шнурок ріс у небо з живота висячого гестапівця...

Коли відклав записника, зрозумів, що має ще довго все продумувати, аби з цих його секвенцій народилася якась органічна цілість. Все ж трохи втішала думка, що він принаймні спробував дати лад картинам, які щоразу насідали на нього, коли заплющував очі, аби зосередитися.

XXV

Він і не помітив, коли почався вересень.

Тераса й далі була терасою на боковій палубі довгого корабля, що без упину пливе кудись, але ти не бачиш куди, бо полотнища застують погляд. Минали дні, відходило минуле, приходило майбутнє, а вони уперто лежали на кушетках і спостерігали за життям, мов подорожні за хвилями, які піняться навколо корабля. Так він собі думав, і потім знову повторював у думках її відповідь. Хай вибачить їй, що звертається до нього «мій малий». Смішно, але їй подобається, бо здається, ніби гойдає його на руках. Читала його листа на вузькій дорозі серед вілл із заквітчаними садками. Сонце ховалося за темними хмарами, і коли на мить знову виглядало, здавалося ще світлішим. А вона йшла і читала. Він же знає, що його лист їй сподобався, хіба це потрібно казати? І добре розуміє все, що пише їй про себе і про неї. Він справді не бреше, коли твердить, що любить, і водночас розуміє, яке коротке життя матиме його любов (не за силою, а за тривалістю). Мабуть, у деяких людей краще, ніж у інших, розвинене відчуття минущості. Дуже ймовірно, що він уже зараз знає, що в майбутньому не потребуватиме її. Можливо, вона судить про кохання з наївністю. Вона зрозуміла, що людське життя і цінності багатовимірні, але кохання має приносити їй відчуття тривалості і спокою. Безперервності. Так, потім воно може урватися, але прагнути його потрібно постійно, ось що. І якщо вона прихилиться до якоїсь людини, то хоче, щоб та людина була втіленням її майбутнього, її осереддям. І це взаємно. Вона не стала б тираном, не хотіла б ув’язнити його. Він її розуміє? Вона завжди буде такою, якою б він хотів її бачити; і якщо вони мають допомагати одне одному жити, навіть лише на певний час, вони зможуть сказати, що це було по-справжньому і щиро.

Як добре, що тераса була тихою; для того, щоб прийняти радість, потрібна самотність. Пише, що приїде сьогодні ввечері. І це буде вона, яку бачив востаннє в місячному світлі, коли із взуттям у руці бігла до корпусу, щоб у сонних коридорах не було чути її кроків. Вона буде на дорозі там, унизу, край лісу! Але водночас йому здалося, що її тіло захистилося щитом незнаної і непереборної самостійності і стало недоторканим. Немов ніколи не було близьким йому, або ж стало таким далеким саме тому, що належало йому, а зараз навмисно позбулося того спогаду. І він боявся, що вже нічого не вдієш. Але все ж міг сподіватися, що знову завоює його.

Та це лише страх, сказав потім собі. Лише страх, що їхня зустріч була тільки маревом. Лише страх. Бо вона постійно твердить, що коло нього. Але ж тіло — це щось таке окремішнє. Чи може хтось виключити зі свого кохання дарування тіла? Ні, вона так не зробить. Її лист — найкращий доказ. Але все ж лякався її втечі. Немов великий подив від звістки про її приїзд виплекав парость нового сумніву. Чому?

Уздовж кушеток ішов Нікос. Зараз зупиниться, подумалося йому. Він ніби й хотів залишатися на самоті, але водночас відчайдушно бажав, щоб Нікос змусив його перестати думати про неї, це б збільшило дорогоцінність прийдешньої зустрічі.

Погляд Нікоса зупинився на листі.

— Кохання? — сказав він і кивнув головою. — Отже кохання?

— Це ж усе, що нам цінного залишилося.

— Кохання?

— Хіба це не єдині підвалини, на яких людина може почати щось будувати?

І вже посміхався з його спротиву.

— І якщо не йдеться про відновлення світу, то хіба кохання не єдине, що може в трохи кращому світлі показати людині безсенсовість подій?

— Декаданс, — спокійно сказав Нікос. Але на його обличчі було видно, що висловлений жаль відлітає, мов легкий дим. — Питання, чи ми зуміємо змінити умови життя людства. Людство — мета. Людина — це не мета.

— Людство — це спільнота окремих людей, дорогий Нікосе. І якщо окремі люди невдоволені, то й людство нещасливе.

— Краще, коли людина жертвує собою заради майбутніх поколінь, аніж перебуває в полоні свого егоїзму.

— Будь-яке самозречення, всякий аскетичний чин має сенс лише тоді, коли це чин вільний і свідомий.

— Поки люди не стали зрілими і не перевиховалися, інакше не можна. Якщо ввечері перевірка не застане тебе в ліжку, мусиш виправдовуватися перед лікарем.

Сів, і пружини лежака заскрипіли.

— Ми ж лише хворі в санаторії! — сказав Радко.

— І суспільство, яке змінюється, теж хворе, — сказав Нікос і повернувся. І його рух був спокійним і твердим.

— Ні, Нікосе, соціалізм приносить людям віру в себе, і тому ті люди ніякі не хворі, а оптимістична сила. Той ентузіазм великою мірою справжній, пережитий. А саме тому капілярний