Борис Пахор - Важка весна

— Справді, без тіла теж немає справжнього кохання. Але жіноче тіло, незважаючи на всі незбагненні чари, саме по собі є для чоловіка таємницею і водночас доповненням до його власної життєвої таємниці.

— Це лише мотлох, що затуманює погляд і відволікає розум від вирішення важливих питань.

Щось непохитне було в його словах, і в його серйозній поведінці ще більше, ніж у його словах. Щось вражаюче для цієї полуденної осяйності, котра обрамляла крони каштанів і сповнювала повітря золотим відблиском.

— Ми не розуміємо один одного, Нікосе. Звільнена, вільна жінка справді буде швидше товаришкою. І в коханні теж. Але саме в цьому вся звабливість її в майбутньому. Бо її тіло залишиться жіночим. Так, вона буде для чоловіка товаришкою, та все ж таємницею; якось так, як для земної суші у всі часи було таємницею рухливе море.

— Філософія.

І видно було, що він би радо розвивав свою думку, але йому забракло французьких слів.

Вони вийшли на галявину, серед дерев виднівся другий корпус: мов житловий будинок, який архітектор звів на замовлення любителів природи. Поволі почали повертатися.

— Так, філософія, — повторив Нікос. — Коли подумаєш, що в грецьких горах наша молодь воює. І подумаєш, що в інших місцях війна закінчилася, а в нас дівчата гинуть нарівні з бійцями.

— Помилково жити за законами воєнних часів.

— Ми живемо тепер. І тепер час борні.

Ішов твердою ходою, в темному одязі, який був йому затісний; штани на два пальці задовгі, аж на п’ятах збиралися складки. Через це він іще більше скидався на лікаря з картин дев’ятнадцятого століття. Всупереч одягу, який йому дістав грецький Червоний Хрест, і ходи, від нього віяло вабливою непохитністю.

Він мовчав і зосереджено крокував мереживом з проміння, що його малювало на дорозі листя дерев.

— Де тебе схопили? В Афінах?

— Схопили багатьох, далі обрали кожного десятого і поставили до стіни. Хтозна-чому, але потім передумали, і мене послали до Німеччини.

І скривив вуста.

— Вже тоді я харкав кров’ю.

— Дивно, як ти повернувся.

— Жодна тварина не витримала б.

Нікос подивився вбік, наче бажав змінити тему розмови, і справді раптом запитав:

— Яка це газета? — і показав на газету, яку тримав Радко в руці.

— Газета з мого міста.

— І я одержую з Афін.

— Знаю, — сказав. — Але з нами інакше.

Нікос уповільнив крок.

— Не можеш собі уявити, як це — коли в людей відбирають їхню газету.

Очі Нікоса жваво глянули на нього, він поволі переминався з ноги на ногу.

— Хіба в нас не було заборонено ліву пресу? — запитав іронічно.

— Знаю, Нікосе, але у нас була приречена на смерть наша мова.

— Ви не мали жодної газети? Навіть фашистської?

— Ні, бо якби вона була написана нашою мовою, це було б доказом, що ми є. А нас не мало бути.

— Гірше, ніж у колоніях.

— Трієст не в Африці, більше того, за два кроки від Венеції. Серед культурної Європи нас було полишено на милість чи немилість дикунам.

— А багатьом фашизм був до вподоби, — сказав Нікос. — Оскільки служив прекрасною захисною стіною від комунізму.

— У нас стріляли навіть у священика, який з амвону говорив словенською.

— У Трієсті?

— У Трієсті. В головній церкві в центрі міста. Коло каналу.

У Нікоса мимоволі заграла посмішка, і він сам навіть не знав про неї.

— Антибільшовицька твердиня, — сказав він.

— Я міг би розповісти тобі про священика, якого в одному селі вивели на балкон у кайданах на руках, ногах і навколо шиї, — сказав Радко Субан. — Міг би розповісти про незліченних священиків, які мусили тікати за кордон або опинялися в інтернації. Але тобі немає ніякого діла до священиків, я це знаю. Хоча тебе зацікавить, що у нас за часів фашизму змушені були піти з посади два єпископи, які поводилися згідно з Євангелієм і боронили права словенців.

— Це схоже на казку.

— І що б ти сказав, якби я тобі розповів, що у нас палили словенські книги навіть перед пам’ятником Верді?

— Неможливо!

— Атож. І якщо колись приїдеш до нас, побачиш, що пам’ятник Верді в самісінькому центрі міста.

Нікос знову зупинився.

— І наш театр, який знищила пожежа, теж був у центрі міста.

— Таке варварство, — сказав Нікос з глибокою, трохи по-дитячому приглушеною інтонацією, яка виражала його людську зворушеність.

— Тепер знаєш, що означає щоденна газета, яка друкується там, де одній народній спільноті