Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

ще хлопчиськом, пастушив, а їх зовсім не було: на схилах, що спадали в ізвори, буяли тоді соковиті трави, а як досягали вони пори цвітіння й медовий запах виповнював дно яруг, звідки вічно тягло кислим духом хопти і хвощу, Святко з Ганнусею Терлюковою запускали корів у духмяну повінь, й ніхто за це не сварив – було то по війні, парубків і ґаздів, які могли ті трави скосити, на хуторі не стало – всі пішли в партизани.

Тож брели корови, зволочуючи росяне зело, поринали в ньому по животи, вимивали до білоти вим’я й дійки, а Святко з Ганнусею падали на буйнотрав’я так глибоко, що їх не було видно, і там втішалися одне одним, дотикаючись пальчиками до сокровенних місць на оголених тілах, й від тих дотиків шнурували вверх по хребтах стада мурашок, добиралися аж до очей, витискаючи з них солоні сльози, – щоб не бачили діти першого моховиння на білих лонах, бо було ще рано…

Та марно зажмурювали вони очі на соромітну потаємність: очі зріли-таки досі ще не бачене, й діти з утіхи качалися травами, полохаючи корів, щільно притискалися голими животиками, й невідомий солод спопеляв їхні чресла, однак не знали вони, що це таке, і, залишаючись цнотливими, знемагали в незмірній радості від наближення до найпотаємнішого, а коли минав шал, кожне квапно закривало свій сором, й довго вони не сміли глянути одне одному у вічі.

У тих невинних гріховних забавах проминуло перше повоєнне літо; через довгу зиму Святко з Ганнусею дозрівали й весною, коли погнали корів на перший випас, квапно з’єдналися на білому килимі рясту в грабиновій гущавині…

Кохалися щодня через усе літо, а восени юним грішникам довелось дивитися одне на одного крізь заґратовані віконця паквагонів, і плакали вони й кричали, коли зловісні состави з коминками на дахах роз’їжджалися в різні боки з Міської товарної станції.

…Яка ж то тепер та Слинявська видолина? Можливо, після виселення ніхто до хутора й не заглянув – з роками хати позападалися в землю аж по вікна, ставши домовищами для пугачів; люди з віддалених сіл напевно встигли вже забути про партизанський хутір Гуцулівку, за один день виселений у Сибіри до останньої душі.

Вузька, ледь утоптана стежка не розчахалася на звірині путівці навіть у темній грабиновій гущавині, що потягнулася за березиною, і Святослав щораз то більше впевнювався, що не блудить, хоч колишні галявини й царинки закрилися дикорослими хащівниками, й упізнати терен було важко. А все-таки хтось сюди ходить – проникла ж крізь нетрі вузька стежина, й подумав Святослав, придивившись до неї, що втоптувала путівець начебто одна людина: відтиски підошов скрадливо, поодинці відбивалися на зжухлій траві й опалому листі – може, прохожий намагався не залишати після себе чіткого сліду… Й думалося теж Святославові, що за півстоліття Гуцулівка могла й зовсім безслідно зникнути з лиця землі, – але ж хтось таки ходить у Слинявську видолину!.. А могло й таке статися, що за той час хутір у село розрісся, але тоді до нього вела б принаймні возова дорога… Певне, то грибарі нипають лісами, а у видолині не залишилося вже жодної хати, та й хутір той невість-чого запропастився колись у недоступні тарапати, – розказували старі люди, що то від татарви ховався по лісах народ; від татар вберігся, а від новітньої орди не зміг…

Та враз сутіношну грабину прострелили вертикальні світляні смуги – то нарешті закінчувався ліс, і аж тепер Святослав остаточно впевнився, що не зблудив, він підбігцем подався до узлісся, бо вже знав: за стіною лісу простягається над гнилою Слинявкою видолина, поросла вільшиною, з якої вистрілює до неба горб, увінчаний його рідним обійстям.

І стоїть же воно, стоїть! – мало не вигукнув Святослав, побачивши рідну оселю. Кинув поглядом по видолині – ніякого сліду від хат на ній не зосталось, й дивувався старий Климчук: як могло так трапитися, що його домівка збереглася?

Сповільнив крок, наче злякався зустрічі з рідним порогом, а в пам’яті зринули далекі й відчужені від нього примарні спогади…

Про хутір Гуцулівку довколишній світ дізнавався хіба що випадково: ото як вийде в п’ятницю, ярмарочного дня, з хащів на Спасівський тракт якась там жінка, прямуючи з бербеничкою бриндзи та з вузликом сиру в бесагах до Міста, то й спитає її хтось із перехожих: «А звідки ви, вуйно?» – «Та з Гуцулівки». – «Ага…» – глибокодумно підтвердить свою обізнаність в терені той, хто запитував, а сам і зеленого поняття не мав про якусь там Гуцулівку, запропащену в підгірських бучинах, дібровах та ізворах, й називали люди мешканців того невидимого хутора «гоцуляками», таким чином відрізняючи їх від справдешніх гуцулів, які теж щоп’ятниці гнали з гір Спасівським трактом овець, телят, а то й корів на Міську торговицю.

Німці хоч як старанно прочісували ліси, висліджуючи упівців, – ні разу на хутір не натрапили; після війни довший час нічого про нього не відали навіть енкаведисти з карального батальйону «Червона мітла», й тому невловимий курінний Скуба обрав цю місцину під штаб та квартири для партизанських старшин, сам же замешкав у світлиці Онуфрія Климчука, відтіснивши господаря з молодицею й сином-одинаком на другу половину хати.

Й здавалося гоцулякам, що так довічно житимуть вони в тихій безпеці, бо ніяка потреба не наглила їх заявляти про себе перед світом Божим: вели натуральну господарку, а мило, сіль та сірники купували на Міському ярмарку; тих кілька хуторянських діточок взимку навчалися читати й писати в грамотного Юри Терлюка, в якого виростала розкішна, мов ружа, Ганнуся, й заради неї ревно брався до науки Святко, щоб не виглядати штубаком перед дівчинкою, яку собі змалку вподобав.

Так минули три воєнні й два повоєнні роки в партизанській республіці, аж поки не приплентався на хутір якийсь коростявий жебрак, що никав від хати до хати,