Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

Я поступався назад від божевільного, та він ураз забув про мене й побіг до спорожнілого бастіону, і більше я його не бачив, тільки щовечора чув мелодію, а коли вона нарешті стихла, я вирішив пошукати флейтиста в підвалі бастіону. Однак його там не знайшов, може, він подався за німцями, хто знає… А ви кажете, що чули недавно… Яку-яку? «Санта Лючія»? Таж це була його пісенька… Що ж, у Бога всього много, можливо, та мелодія живе собі сама і плаче за погиблими…

А Якушева совєтські розвідники спіймали аж під Берліном і привезли до Львова. Тут його засудили до страти й повісили на Цитаделі… Ця місцина призначена для смерті… Якби її освятити хресним ходом, то, може б… А так – самі знаєте…»

IV

Флейтист музикував під фігурою Святого Марка, а я собі тихо наспівував:

В місячнім сяйві море завмерло, Пливе мій човен, згубивши стерно, Десь жде кохана, в серці надія, Санта Лючія, Санта Лючія…

Можливо, музи5ка теж вимовляв подумки подібні слова, згадуючи свою юність, Адріатику й серенаду під вікном чарівної сеньйорити, а може, тих слів у його пам’яті давно вже не було – їх розстріляли ґестапівці біля рова на Цитаделі; я хотів, щоб моя моторошна здогадка була правдивою, і водночас боявся цього, бо надто страшною здавалася мені участь л’аквільського жебрака в трагедії півстолітньої давності; я все пильніше придивлявся до захованого в сивій бороді обличчя музиканта й усвідомлював зрештою, що то лише моя уява, що я шукаю гострих колізій для майбутнього сюжету повісті чи роману, а явлена мені реальність зовсім банальна; жебрак не підводив голови, мені здавалося, що він умисне уникає мого погляду, а може, терпеливо жде, коли я кину до його військового кашкета милостиню – а чи це не той самий, який налазив молоденькому солдатові на вуха?; ця думка й далі вперто мене переслідувала, я вийняв з кишені жменю лір, обережно підійшов до жебрака й опустив їх у кашкет, він буркнув «gracia», але й тепер не глянув на мене, і я зважився вимовити, немовби то мав бути пароль, його власні слова, кинуті мені колись на вулиці Коперника, коли тлум італійських солдатів звертав у провулок Вроновських, щоб вийти на Цитадель: «Ich bin soldat, du bist zivil…»

Кустраті брови флейтиста підскочили вгору, і я зустрівся з повним неприязні його поглядом. Він не вимовив ні слова і, схилившись, знову приклав уста до флейти, проте мелодія не зазвучала, і я тоді пішов на останній ризик:

«Ти пам’ятаєш Цитадель?» – спитав я по-німецьки.

Тепер його позирк здався мені розгубленим, та, напевне, зніяковіння музи5ки означало не більше, як невдоволення моєю настирливістю. Однак я ждав його відповіді.

Нічого не сказавши, він різко підвівся, глянув на мене безумним поглядом й, полишивши на лавочці флейту, покрокував упоперек плацу, йшов спотикаючись, наче аж підбігав, не оглядався й миттю зник у вузькому провулку…

Франко чекав на мене біля ресторану й курив цигарку; коли я підійшов, він допитливо глянув мені в очі, та не сказав нічого, й ми мовчки подалися до готелю.

…Першого ж дня після повернення з Італії я вийшов на Цитадель і довго стояв перед бастіоном, наслухаючи, чи не чутно гри на флейті… Було мертво тихо на зловісному плато, можливо, мені колись причулася мелодія «Санта Лючії», а якщо й ні, то тепер вона не могла вже звучати: флейту музикант полишив біля фігури Святого Марка, й закінчилась нарешті печальна музика, а, певне, і життя не відомого мені і невіднайденого італійського солдата.

2006

Неспокутне
І

Крізь ліси до рідного обійстя в Гуцулівці Святослав Климчук добирався вельми обережно, він боявся, що путівець, який побіг від тракту через березину, грабовий ліс та бучину, раптом обірветься, немов звірина стежечка на тирловищі, розчахнеться, й блудна відгалузка поведе не в той бік: кількахатний хутірець, який не належав жодному селу в надовколишності, лишень собі самому, колись пропадав за білявим мревом березового лісу – в западині над болотистим потічком Слинявкою, джерельця якого вибулькували, мов гейзери, із земних тіснин у довгій видолині, обставленій критими ґонтом хатками, і одна крайня, на лисому горбі, що вихопився з вільшинового гаю, належала йому, Святославові, та він не знав, бо й не міг знати, чи збереглася вона, чи хутір Гуцулівка взагалі ще існує на світі й чи заведе його ця стежка на родиме подвір’я.

Йшов навмання, звернувши з гостинця у здичавілі хащі; колись він тут,