Тимур Іванович Литовченко - Забути неможливо зберегти

– Що-о-о?!

Від несподіванки Олег спробував підхопитися, але оскільки був майстерно прикручений до стільця, його спроба доволі незграбно провалилася.

– Агов, тихіше, не рипайся, бо ще, чого доброго, стільця зламаєш… Я тобі не брешу, голубчику, ти не думай. Ти ж сам неодноразово телефонував громадянинові Мжичику, ми весь час дуже хотіли дізнатися, хто це такий настирливий дзвонить?! Та відслідкувати дзвінок зі стільникового телефону – то є проблема…

Тільки побувавши вдома у громадянина Мжичика, ми знайшли на його хатньому комп’ютері течку «Журналіст». Звідси зробили висновок: чистильники збиралися звернутись до якогось журналіста… Лишилося запитати головних редакторів, які тісно співпрацюють з нашим відомством, чи не готує хтось із їхніх журналістів сенсаційний викривальний матеріал на відповідні теми? Результат не забарився.

Очевидно, скоряючись якомусь знаку незнайомця, молодший сержант підійшов до столу, взяв звідти й продемонстрував журналістові темно-синю флешку на 8 гігабайтів.

– Пізнаєш, голубчику?

– Ще б пак… – зітхнув той.

– Ну, от і добре. Для повної визначеності: оскільки ти залишив флешку у свого начальника в шухляді столу, нехай вона тепер у мене в столі полежить. Думаю, так краще буде.

Молодший сержант повернув флешку незнайомцеві, той почав щось совати… Аж раптом пролунав хрускіт, а за ним розгублений коментар:

– Ой, як погано вийшло! Придавив я твою флешку, зовсім випадково придавив краєчком шухляди столу, розтрощив зовсім, розколов. І до чого ж сучасна техніка тендітна, скажу тобі – не те що сталеві радянські цвяхи в часи моєї далекої молодості… «Гвозди бы делать из этих людей – крепче бы не было в мире гвоздей». Маяковський написав. Ти в школі вчив вірші Маяковського, еге ж, писако?

– Учив ще… – знехотя буркнув украй засмучений Олег. Його дратувало те, що він не розумів гри невідомого: де щирість, де сарказм?… І загалом, навіщо все це?

Між тим, з-за світлового конусу долинуло:

– Так, гарний поет був… Але ми відволіклися, я ж про головного редактора розповідати почав.

– Нема чого про цю сволоту говорити! Закласти свого ж власкора… Падло він після цього, і більше ніхто!!!

– Ну, голубчику, ти на себе нарікай, а не на начальство, – повчально мовив незнайомець. – Це ж ти правила гри порушив, ти сам у чужі справи поліз! Якби не корчив із себе бозна-що і збоку бантик, якби одразу ж після знайомства з так званими чистильниками пішов до свого начальника й передав йому контакти Апалькова, Сергійчука, Мжичика та Городоцької, то й не сидів би зараз отут переді мною.

– Ага, сидів би на моєму місці хтось із «Криміналу», – засмучено припустив Олег, однак з-за світлового конусу категорично заперечили:

– Ні-ні, усе склалося б зовсім по-іншому. Тобі це знати не належить, однак у вашої газетки з нашим відомством відносини особливі. Твій головний редактор правила гри знає, його кореспонденти, яких він до нас відрядив, також у курсі. Всі вони молодці, усі тримають ніс за вітром, правил спілкування з нами не порушують. Тому якби ти, голубчику, не ліз не у свої справи, а передав роботу вашим спеціальним кореспондентам, які в курсі, вони б нас вчасно про все сповістили. І всі були б живі! Повір, ми б самі зайнялися громадянкою Музиченко, громадянами Довгим і Мертвиченком.

– А чого ж раніше не зайнялися? – від випитого у вухах шуміло дедалі сильніше, тому Олег наважився перервати невидимого за світловим конусом незнайомця.

– Бо не знали, настільки ці хмурики перекосили свою роботу. Не за всім же встежити вдається, виправити вчасно, згладити…

– Тобто ви хочете сказати, що торгівля людьми і наркотиками відбувається під вашим контролем… себто міліції?!

Журналіст знову спробував підхопитися – і знову безуспішно.

– Не обов’язково міліції, голубчику. Я сам, наприклад, уже у відставці, а тому на пенсії… Втім, не станемо вдаватися в деталі, хто кого контролює. Тобі цього знати не слід, голубчику.

– Але ж ваш контроль – це…

– Краще ковтни-но ще горілочки. Ковтни й охолонь.

Старший сержант знову сунув горлечко пляшки Олегові в зуби. Незнайомець почекав, поки той зробить три невеликих ковтки, і продовжив:

– Загалом, з Музиченком, Довгим і Мертвиченком розбиралися б ті, кому належить. Розібрались би і покарали. Апалькова, Сергійчука, Мжичика й Городоцьку настрахали б так, що вони б усцялися й мовчали б у ганчірочку. А головне – всі були б живі. І я не занапастив би аж чотирьох чоловік… А так ти… Ти своїм втручанням мені…

Скрипнув відсунутий стілець. Незнайомець підвівся, обійшов стіл, важкою ходою наблизився до журналіста. Олег ледь устиг оцінити завидну ширину плечей і вольове, важке, випнуте вперед підборіддя сивоволосого незнайомця, як той розмахнувся й щосили уперіщив бранця кулаком в обличчя. Разом зі стільцем Олег перекинувся назад, при падінні дуже боляче вдарившись потилицею об підлогу. Незнайомець тим часом повернувся на місце, кинувши зневажливо:

– Приведіть його до ладу.

– У нього кров з носа пішла, – доповів сержант, що разом з молодшим сержантом кинувся піднімати журналіста. – І все просто на сорочку капає…

– Нічого, хай потерпить. Від цього не вмирають.

Прогарчавши це, незнайомець зненацька впав у відвертість:

– Ти хоч розумієш, що накоїв, беручи мовчазну участь у діяльності цих паскуд, які називали себе чистильниками?! Я ж так хотів потримати за яблучко цього клятого Мжичика!.. Цього пихатого мерзотника!.. Який занапастив мою доню, мою любу донечку!..

– Яку ще донечку? –