Тимур Іванович Литовченко - Забути неможливо зберегти

– Що – «все»?…

Почуте не вкладалося в голові. Адже по всьому виходить, що допитувати його збираються – інакше навіщо до стільця прикручувати?! Його ж могли вбити спокійненько, доки він непритомним був… Чому ж не вбили?

– Якщо ти, голубóчку, настільки тупий, що й дотепер анічогісінько не допетрав, то не пхав би носа в кримінальщину, – презирливо мовили з-за світлового конуса. – Ну хочеш, я сам розповім тобі про все, еге ж?

– Ну гаразд, давайте…

– Отож, голубчику, у середу, 5 червня після прес-конференції депутата Маслаченка до тебе підійшли троє покидьків. З них громадянин Апальков представився Атосом, громадянин Сергійчук – Портосом, громадянин зі смішним прізвищем Мжичик – Арамісом. Трохи згодом до них приєдналася громадянка Городоцька, що назвалася, бачте, «пані д’Артаньян». Отак ви й познайомилися. Згадані громадяни на правах самосуду за допомогою декількох хитромудрих комбінацій спровокували інших громадян на вбивство декількох небажаних їм осіб. А саме, були вбиті громадянка Музиченко, яку вони називали поміж собою «мадам вербувальницею», громадянин Довгий на прізвисько «Патрач», а в колі суддів-самозванців – «Патрач Тринадцятий» і…

Раптово із геть незрозумілої причини голос за світловим конусом замовк. Трохи почекавши, Олег обережно додав:

– І ще записний наркоман Олексій Мертвиченко…

– Так-так, іще вони шляхом самосуду ліквідували громадянина Мертвиченка на прізвисько «Мертвяк». І всі три ліквідації, голубчику, відбулися на твоїх очах.

– Саме так, – журналіст спробував зачепитися за останні слова. – Я тільки спостерігав за тим, що відбувається. Тобто став усього лише свідком! Я ж не брав ніякої участі в…

– Але ж ти не заявив у міліцію про неподобство, що коїться, вірно?

– Не заявив, тому що…

– Не має значення, чому саме ти не заявив про неправомірні дії громадян Апалькова, Сергійчука й Мжичика вкупі із громадянкою Городоцькою, – повчально мовили з-за світлового конусу. – З мене досить і того, що ти не заявив. А отже, фактично став співучасником неправомірних дій цієї четвірки. Тим паче, тобі, голубчику, закортіло дешевої слави і трішечки брудних грошеняток, тому ти задумав накатати кілька статейок про все побачене у свій «Кур’єрський експрес». А це вже, вибачай за відвертість, пряма співучасть у неправомірних діях групи названих громадян – адже від початку в плани четвірки входила публічна реклама їхньої так званої «очисної» діяльності. Тепер ти нарешті зрозумів, у яке лайно вляпався?

«Що вляпався, то це вляпався, причому по самісінькі вуха», – подумав Олег, уголос же вимовив:

– Я іншого все-таки не розумію.

– Чого саме, голубчику?

– Якщо вам дійсно все це відомо, якого дідька я тут роблю? – журналіст знову обвів поглядом кімнату. – Я приїхав у міськміліцію на Володимирську вулицю, але там стара будівля, а з вигляду цього от приміщення не можна сказати, що ми перебуваємо в тім же будинку.

– Вірно, тебе відвезли в інше місце.

– Але навіщо?

– Бо я захотів з тобою побалакати.

– То, може, ви хочете довідатися, де перебувають «мушкетери»?…

– Не верзи дурниць, голубчику. Ми й без тебе знаємо, що тіла громадян Апалькова, Сергійчука та Мжичика, а також громадянки Городоцької з вівторка зберігаються в морзі славетного міста Тернополя.

– Тобто ви навіть знаєте?…

– Ми все знаємо, голубчику. До речі, випий горілочки, пом’яни їхні грішні душі.

Старший сержант знову тицьнув журналістові в зуби горлечко пляшки, і цього разу той слухняно сьорбнув.

– От і молодець, що слухаєшся. Отак от ми з тобою швидко закінчимо…

– І я зможу бути вільним? – з надією мовив Олег. Та чоловік за світловим конусом продовжив говорити, немовби й не розчувши його:

– Із чистильниками твоїми от яка кепська штукенція вийшла. Наказав я їх затримати за будь-яку ціну, а тернопільці взяли та й перестаралися! Ну, провінція – що ж ти хочеш, голубчику?! Накажи дурням Богові молитися…

Невідомий аж крекнув від досади, пояснюючи:

– Розумієш, голубчику, я всього лише попросив доправити до мене трьох ушльопків і їхню фіфу, бо хотів поговорити… дуже-дуже хотів перемовитися з одним… із тим сучарою, у якого кумедне прізвище. А тернопільці вирішили, що мені з ними розмовляти не обов’язково. Що у разі чого мене влаштують їхні трупи. Брали цю четвірку у горах, громадяни Апальков, Сергійчук та Мжичик почали захищати громадянку Городоцьку. А там, у горах, всяке може статися. Ну, отож і сталося…

Олег хотів запитати, чому невідомого цікавить саме історія Араміса, якого він назвав Мжичиком – тобто вбивство наркомана. Однак спитав він про інше:

– Отже, всі четверо загинули у горах?

– Так, усі четверо. Я знаю, про це розповіла «Магнолія ТВ». Точніше, ми дали дозвіл, і у цій програмі розповіли про…

– Стривайте-но! Таким чином виходить, що ви довідалися про мене не від «мушкетерів»?! Так, чи я чогось не второпав?…

– Зрозуміло, не від них. Чотири трупи ні про що таке не розпатякають.

– А від кого ж тоді?

– А ти й не здогадуєшся, розумнику?

– Ні.

– Що, направду не здогадуєшся?

– Справді, ні.

– Хм-м-м, ну й тупий же ти, виявляється… Та від головного редактора твого довідалися, від кого ж іще!