Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

– Як дотепер ніхто не вхопив, то й за тиждень не вхопить, – незворушно і, як завжди, поважно відреагував пан. Він погладив рукою своє чорне хвилясте волосся, розтягнув для усмішки тоненькі губи і, кивнувши, попрямував до брички, пропускаючи наперед пані.

На третій раз Павло вже не був такий терплячий і ґречний.

– Як ви і на сей раз, пане, ні одну не возьмете, то вже більше не приїжджайте.

Дівчата сиділи, тулячись одна до одної, і дивилися в землю.

– Ця, – підійшла пані Зелінська до Вірці. – Можеш завтра присилати її на роботу.

Роботи в домі було вдосталь. Вірця була і покоївкою, і послугачкою. Спокійна, сумирна й врівноважена, вона добре пасувала панській родині. Та ще й вродою Бог не обділив: з усіх Павлових дівчат вона була таки найладніша. Пані Зелінська тепер іще частіше сиділа за своїм столиком у садку і, як і раніше, заклавши ногу на ногу, неквапно підносила до вуст горнятко з кавою. Потім знову підводилася, проходжалася подвір’ям, ішла вимощеною каменем стежкою до квітника, заглядала за комору й щоразу показувала Вірці пальцем то на травинку, то на листочок. Вірця спочатку всміхалася, тішилася кожній розмові з пані, а далі смутнішала, зав’язувала довгі коси темною хусткою й бралася до кожної травинки.

На селі далі жилося голодно. Мартинові вже скоро десять буде, а він ще досі як дитина. Усе ребрами світив.

Фільварок пана Зелінського – то не в одного принада для очей. Не один свого носа між штахетини встромить, як попри фільварок іде. Пані не сердиться. Навіть вище підіймає голову й ще поважніше підносить до губ горнятко з кавою.

Мартин і Андрусь не раз сидять біля загорожі й собі заглядають крізь штахеття в сад. Пані Зелінська бачить їх, але ніколи не проганяє. Коли вона в доброму настрої, то сама пропонує їм по медівничку. Мартин дивується, чому пани печуть такі маленькі медівнички. Могли б пекти більші. То й не треба було б по кілька разів їх із блюдечка брати. Раз узяв – і досить.

– Тогди би тобі їх ніхто не дав, йолупе, – перебиває Мартина Андрусь. – А маленькими півсела таких шарпаків, як ми, нагодувати можна. Видко, ці медівнички не пані пече, а Вірця.

– Якби не за реціпков[94] пані, то вони були би такі завеликі, як мої постоли, – кепкує Мартин.

У панів усе пораховано. Але у Вірці добре серце. Не з гаразду сюди прийшла. У самої ще недавно прилипало черево до хребта. «Щісті розум відбирає, а нещісті назад вертає», – каже Стефка. Вірця знає, що в панів усього, як за гріш маку. Було, побачить Мартина, кивне йому, щоб пані Зелінська не бачила, пробереться до загорожі, як кішечка, наче поправити що, а сама витягне з кишені згорток із хлібом чи медівничками, накриє листком і піде. «Голий дощу не боїтьси», – чув колись від Вірці. Лиш блисне місяць, Мартин миттю до загорожі біжить, щоб часом якийсь кутюга[95] швидше за нього не прибіг. Ухопить пакунок, розгорне біля хати, розламає хліб і медівнички, поділить порівну для себе, Андруся й Оленки. Ще й Стефці та Варварі шматочок лишається. Варвара свою пайку не бере, віддає Стефці.

…Як казав Андрусів дід Гриць, пани в Рожневі завжди були багаті: мали чимало поля, лісів, ставків із рибою, млинів, навіть горілчаний завод у них був. А пан Задорович мав іще й завод, де виробляли зброю. «На зброю була велика заборона, – розказував дід Гриць. – Коли пан взнав, шо до него має прийти ревізія, х’тів закопати на полі всі свої рушниці й карабіни». «І закопав?» – допитувався Андрусь? «Не вспів, – відповідав дід. – Коли пана злапали, його пані мусила спродати весь маєток, аби вирітувати пана. Оден морг за 200 крон продавала». «А 200 крон – це скілько?» – не відчіплявся Андрусь. «Як для пана, то се небагато, а як для такого, як ми з тобов, то се треба було добре гарувати. За них можна було корову купити. Правда, у Лєґермана, Шніцера й Давбера гроші були все. Та на сей раз і вони бороди шкрябали: усі гроші на інші землі за Прутом видали», – пояснював дід. «А звідки оті, шо ви сказали, брали гроші?» – дивився недовірливо на діда Андрусь. «Вони були комерсантами. Знали, де і як копійку видобути», – підморгував дід. «А поборгувати в них можна було?» – цікавився Мартин. «Можна. Але в банку краще. Правда, треба було віддавати набагато більше. Не зміг – конфіскація майна й арешт…» Із тих слів Мартин розумів тільки «банк», «віддавати» й «арешт».

«А за 300 крон можна було до Канади й до Америки поїхати», – продовжував дід Гриць. «То ви теж так платили, як до Канади їхали?» – запитував Мартин. «Платив. То ходили такі агенти, які за 300 крон золоті гори обіцяли й через море перевозили. Бери метрику від попа, посвідку з ґміни,[96] шо ти не злодій, і їдь…»

Мартин почув, як Андрусь свиснув у два пальці. Він завжди так свистів, коли хотів, щоб Мартин вийшов. Вони вже цілий тиждень не бачилися. Андрусь ходив до школи, а Мартин із ранку до вечора працював. Не те щоб аж