Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

– Проходіт, сідайте, пані Ковальська, – припросила гостю. – От тілько навіть не маю для вас ніякого почастунку, – знизала господиня плечима. – …осьдечки пара краяниць… – плуталася в словах Стефка. – Таких великих гостий я не сподіваласи, – почала виправдовуватися.

Поки пані Кася поправила капелюшок і сіла за стіл, Стефка похапцем намацала на печі мисочку, примостила її на блят і, злегка обпікаючи пальці, спантеличено поклала в неї скромну Мартинову вечерю. Далі навпомацки стягнула з жердки маленький обрус, який стелила на Великдень, розіслала перед гостею й поклала на нього мисочку.

– Нічого не треба. Я лише на хвильку. Хотіла довідатися, чому Мартин до школи не ходить. Він талановитий хлопець. Міг би вивчитися, у люди вибитися.

– Та де там у люди. Такі обідранці, як ми, у люди не вибиваютси, – знизала плечима Стефка.

– Я от принесла Мартинові матерію на сорочку. – Пані Кася поклала згорток на стіл.

– Матерію? – закалатало Стефчине серце. – Та я вам іще за черевики не подєкувала, – забідкалася Стефка. По її щоці тоненьким струмочком збігла сльоза.

– Не треба дякувати, пані Стефо. Краще хай Мартин до школи прийде.

Пані Кася підвелася, подякувала за розмову й зачинила за собою двері. Стефка розгорнула пакунок. Її пальці намацали тоненьке полотно. Стефка піднесла його до обличчя, торкнулася щокою й понюхала.

– Новеньке, – промовила й поклала на стіл. – Літом пахне.

Під пакунком лежала ціленька, ще не краяна хлібина. Стефка доторкнулася до неї й довго гладила пальцями. У хаті ще довго пахло свіжим полотном, хлібом і чаєм із гілочок Варвариної вишні.

У панів свої проблеми. Іноді вони зовсім не панські.

Фільварок пана Зелінського був неподалік від Стефчиної хати. То були такі покої, яких у Рожневі не мав ніхто. Пан Зелінський був статечний, але сам ніколи не сидів склавши руки й не давав спокою іншим. У його дворі робили вози. Усі ближні села знали про пана Зелінського й давали йому свої замовлення. У пана трудилися сільські челядники. Якщо пан запримітив, що хтось не виконує роботу як слід, він того довго не держав.

Пані Зелінська відала всім. Вона також була неодружена, як і пан. Вона – його сестра й співвласниця маєтку – була райцею для пана, пильною до прислуги й бережливою до пожитку. Шанувала їхню маєтність, користала з неї, проте скупендрою не була ніколи. Хай коли б хто постукав у двері пані Зелінської, вона завжди мала окрайчик хліба чи медівничок. Правда, у найважчі часи і її двері були частенько зачинені. І зрозуміло чому.

Усі знали, що пані Зелінська шукає служницю. У Павла, який жив майже на краю села, було вісім доньок.

– Одна від одної краща, – казали люди, дивлячись на кожну з них.

– Лиш би долю добру мали, – падкував Павло. – Уже старші давно підбули, а намістити їх нема де. А я би їм неба прихилив, – зітхав батько.

Пані Зелінська сиділа в садку й пила каву. Пан накинув на плечі чорну накидку, узув начищені до блиску чоботи, вдягнув капелюха й сів у запряжену бричку. За якусь мить він уже покволом їхав селом, збиваючи куряву. Пан був ґречний та шанобливий і любив, щоб це помічали інші.

Бричка зупинилася біля воріт. Пан вийшов із брички й підійшов до тину. Павло вже пантрував на дорозі. Він глибоко дихав, переступаючи з ноги на ногу. Дівчата, одягнені в білі вишиті сорочки з червіньковими крайками, сиділи на призьбі й чекали. Пан повагом зайшов на подвір’я, ще здалеку окинув призьбу оком і приступив ближче. Дівчата тулилися одна до одної й не підводили на нього очей. Пан оглянув кожну, як до вінка. Він торкався підборіддя, кіс, навіть сорочки й крайки.

– Дякую, Павле. Я подумаю й перекажу тобі, що вирішив, – мовив відтак.

– Як скажете, пане, – прихилив голову Павло. – Ви самі видите, шо красулі на все село.

За тиждень пан вирішив повторити візит. Дівчата порозпускали коси, навіть червленим папером щічки зачервонили. Сиділи на призьбі рівненько, носа не задирали, але й у землю не дивилися. Робили все так, як наказав Павло. На цей раз пан приїхав із пані. Він, як і першого разу, зупинився біля воріт, спершу вийшов із брички сам, а далі подав руку сестрі. Павло відчинив хвіртку. Пані в зелених шкіряних туфлях повільно ступила на запилену стежку.

Пан знову обдивлявся кожну дівчину. За ним ішла пані й собі прицінювалася. Вона щось шваркотіла до пана по-польськи. Та так тихо, щоб ніхто нічого не втямив.

– Ну то як, пане? – не стримався Павло.

– Добре, Павле. Я пришлю до тебе робітника, коли надумаюся.

– Тілько довго, пане, не думайте, бо такі дівчата подовгу без