Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

— аж до травня. По двадцять одному пострілові щодня, з віддалі ста двадцяти кілометрів, канонада ведеться з лісу Сент-Ґобен, шістнадцять кілометрів позаду лінії фронту.

А в січні 1920 року Жанна знову обіймає обома руками свого круглого живота. Вона іде так, як ходять жінки на останніх тижнях вагітності. Її ведуть коридорами моргу, ведуть підземним лабіринтом до Амедео, улюбленця усіх можливих богів. Коли вона бачить його мертве тіло, вона тільки один раз скрикує, як заблуканий звір, божевільна від суму. Вона довго стоїть біля нього, не кажучи ані слова. Вона стоїть неподалік від дверей, не обсипає його поцілунками, тільки довго-довго дивиться на нього, щоб збагнути мертву загадку, яка втрутилася в її життя. Тоді відрізає пасмо свого волосся і вкладає його в руку Модільяні. Після цього вона задкує до дверей, не випускаючи коханого з очей.

На Монпарнасі всі про все знають. У жодному іншому місці чутки не поширюються так швидко, як тут. Є домовленість, і вона збирається її дотриматися. Вже майже нічого не залишилося зробити. Вона ночує в дешевому готелі, разом з нею Полетт Журден. Покоївка знаходить під подушкою ніж. Колись вона намалювала себе з ножем, якого ввігнала собі в груди. О, сила долоні. Маленькі мадонни — неймовірно сильні. Вважалося, що тільки одна її картина збереглася: погляд у глибокий тісний двір, у якому росте стрепіхате темне дерево, погляд з самої гори, з піддашшя. Згодом знайдуться й інші її картини, через десятки років, їх байдуже тримав у себе її брат. Ніхто на ці картини не чекав, хіба маленьким мадоннам належиться малювати? Проте дівчинка з помаранчевими губами Рембо була дивовижною художницею.

Жанна спокійна, вона побачила його помирання, а більше в цьому житті дивитися вже нема на що. Наступного дня, двадцять п’ятого, її батьки і брат забирають її з помешкання Збо, приводять її з вулиці Жозефа Бара на вулицю Амійо, де минули її дитинство і юність. Ніхто нічого не каже. Докори німі й затяті. Вони завжди знали, що до того дійде. Жанна закрилася за стіною мовчання, вона вже кілька років тому спорудила ці стіни навколо себе і в собі.

О третій годині ранку вона встає, її брат, який має її стерегти, заснув від втоми. Вона безшумною сновидою проходить через помешкання, іде так тихо, як не вміє ходити жодна людина, не наштовхується на меблі, відчиняє вікно, залізає на підвіконня. Відвертається, повертає обличчя всередину помешкання, щоб не дивитися на вулицю, і летить спиною з шостого поверху, забираючи зі собою своє друге дитя. Cara Italia. Воно буде там разом з нами. Вона бачить вікна, які летять догори, хто би подумав, що їх тут так багато, вона падає і падає, вікна летять у небо, вона не бачить вулиці, де розіб’ється її череп. Кругла велика бруківка. Глухий удар, тріск, немов розколюється чорний волохатий волоський горіх. Вона лежить на бруківці, лялька з поламаними руками й ногами, з її черепа на обличчя стікає кров, тоненька цівочка.

Скільки часу вона лежить? Дві години? Три? Її виявляє вранці двірник, який прийшов з великим віником і тачкою на роботу. Він обережно підіймає її, бере на руки, задирає голову вверх, починає обдзвонювати всі двері. Відчиняє батько, мсьє Обютерн. Він відмовляється прийняти тіло доньки, не хоче в своєму домі цієї поламаної ляльки. Нехай іде шукати свого італійця, який ще лежить у морзі. Батько велить двірникові віднести свою доньку на вулицю Ґранд Шом’єр, до майстерні, в якій вона жила з Модільяні. Двірник кладе молоду жінку на тачку. Впоперек кладе віника.

Сутін у покійницькому бусі намагається уявити собі, якою дорогою пішов двірник, які вулиці побачили крихітне, делікатне тіло. Дорога далека, всі дороги на операцію безконечні. Він повертає на вулицю Льомон, іде в напрямку Клода Бернара, далі й далі на південь, аж до бульвару Порт-Рояль, тоді звертає праворуч і йде прямо на бульвар Монпарнас. Він міцний, звиклий носити тягарі, невблаганний чоловік у дверях тієї квартири дав йому кілька купюр, він виконує доручення. Сутін бачить паризькі вулиці, скільки разів він ходив безсонними ночами, гнаний неспокоєм, тими кам’яними ущелинами. У своїй загостреній морфіном уяві він іде слідом за двірником, слідом за легким тілом Жанни. От врешті й вулиця Ґранд Шом’єр. Проте консьєржка в будинку номер 8 не впускає двірника досередини, вона вимагає від нього дозволу з поліції. Поліцейський відділок навпроти, на вулиці Деламбер. Він ще раз перетинає бульвар Монпарнас. Підіймається на піддашшя. Двері відчиняє Ортіс, двірник кладе юну жінку на ліжко. Він зніяковіло зупиняється на місці, притискає до себе кашкета, не відриває погляду від тіла покійної і кривавих слідів на обличчі. Ортіс дає йому чайові, і двірник зникає. Тут крижаний холод, надворі січень. Жанні морг не потрібний.

Наступного дня відбувається похорон Моді, її залишають на ліжку саму. Вони хочуть поховати її на цвинтарі в Баґно саму, без тих її завшивлених друзів-художників. Нікому не можна при цьому бути. Вона знову повністю належить їм. Маленьку мадонну поховають у південному передмісті Парижа. Не буде нікого, хто б крикнув їй Cara Italia. Все заніміло. Похорон також мовчазний. Через десять років вона візьме свої пожитки, перетвориться на ніжну голубку і перелетить на цвинтар Пер-Лашез у центральну частину міста, в могилу свого принца. Надмогильний камінь говорить італійською.

Ще не один раз художник прокрадатиметься на вулицю Амйо, вважаючи, що ніхто його не бачить. Ніхто не знатиме, що він там був, ніхто за цим не спостерігатиме. Тільки він знає, чого шукає на протилежному тротуарі. Він дивиться вгору на те вікно, з якого вночі вилетіла Жанна. Він виразно бачить її стрибок, пригальмовує його поглядом, дивиться на дорогу, об яку вона вдарилася, намагається вгадати точно, де це місце. Проте бруківка мовчить, кров, що витекла з її черепа, давно змив паризький дощ. А одного разу в сусідньому будинку відчиняється вікно, на підвіконня ступає молода жінка. Він кричить їй:

Ні! Не стрибай! Не стрибай!