Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

фантастика Сєвєра стає надзвичайно схожою на реальні події 2014–2015 років.

Російський шовінізм у ставленні до менших країн і народів, який легко зауважити в усіх цих партійних політичних програмах, популярних стереотипах і писаннях про Україну, не є чимось новим. Ще у 1970-х роках шведські дипломати розповідали московському кореспондентові “The New York Times” Гедріку Сміту про те, як радянські чиновники у шовіністичній манері паплюжили їхню країну. Російські та радянські націоналісти розглядали власну країну як морально вищу за Захід, який нібито перебував у занепаді. Український дисидент Леонід Плющ, чиє дитинство пройшло у Киргизькій РСР, охарактеризував Радянський Союз як країну, що зрощує російських шовіністів і «білих расистів», ховаючи націоналізм під маскою інтернаціоналізму[259].

Бачення України як «штучної держави» зумовлене глибокою російською переконаністю в тому, що українці не здатні побудувати незалежну державу. В 2009 році керівник російської неурядової Ради з питань зовнішньої та оборонної політики, заступник директора Інституту Європи РАН Сергій Караганов обговорював Україну в контексті феномену failed state (збанкрутілої держави) поряд із Афганістаном, Пакистаном та країнами Африки. Україна нібито стоїть на межі некерованого стану і втрати суверенітету, казав він, тож Росії доведеться втрутитися, аби зупинити її розпад. Перешкодою, на його думку, було лише те, що найближчим часом Європа навряд чи «дасть карт-бланш Росії на те, аби вона окупувала Україну, повністю чи частинами»[260]. Читаючи Караганова, український аналітик виснував, що «Росія вже приготувала новий сценарій для окупації України»[261].

У цілому образ України в очах російських шовіністичних політиків характеризували п’ять тез:

1. Це збанкрутіла держава.

2. Україна перебуває в процесі «десуверенізацїї», вона дисфункціональна, позаяк її регіони відштовхуються один від одного.

3. Українці не здатні продукувати ефективну правлячу еліту для управління незалежною державою.

4. З огляду на це, Україна не може бути суб’єктом міжнародних відносин.

5. Для відновлення справедливості «російські» землі України слід повернути Росії.

Посол РФ в Україні (2001–2009) Віктор Черномирдін неодноразово потрапляв у незручне становище через те, що не міг звикнути до сприйняття України як незалежної іноземної держави і виступав радше в іпостасі російського губернатора, аніж дипломата. Годі вести переговори із сучасними лідерами України, казав Черномирдін за президентства Віктора Ющенка у 2009 році, але «прийдуть інші люди — побачимо... Обов’язково тверезі прийдуть, нормальні», що, мабуть, було натяком на фігуру, подібну до Януковича[262]. Офіційні особи держави, особливо дипломати, як відомо, покликані озвучувати позицію держави, яку вони представляють, а не власні думки. Помічник Черномирдіна захищав його висловлювання як «цілком правильні та політично вивірені»[263]. У цих та інших заявах, зокрема й у відкритому листі тодішнього президента Мєдвєдєва до Ющенка від серпня 2009 року, російські політики демонстрували нездатність визнати Україну нормальною суверенною державою, до якої слід застосовувати міжнародні дипломатичні норми.

РАДЯНСЬКИЙ ТА РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ НА ДОНБАСІ

Угруповання «ЛНР» і «ДНР», що слугують прикриттям для російської окупації території Донбасу, підтримують еклектичну суміш російського та радянського націоналізму, панславізму, російського православ’я, «антинаціоналізму» та «антифашизму». Іншими словами, «ДНР» і «ЛНР» — це міні-копії путінської Росії. Лідер донецьких маріонеток Олександр Захарченко вважав, що «ДНР» має спиратися на радянську ідентичність: «Ми вважали, вважаємо і вважатимемо себе частиною Радянського Союзу, частиною Росії»[264]. Сплав радянської та російської ідентичності в СРСР призвів до того, що перша стала фактично невіддільною від другої як у випадку лідерів та прибічників маріонеткових угруповань, так й у світогляді самого Путіна.

Хоча в російському націоналізмі існувала й антирадянська течія, її представники перебували у явній меншості. Протягом усього попереднього століття росіяни ототожнювали себе з імперією, Радянським Союзом або Євразією. Російська «уявлена спільнота» в СРСР була ширшою за РРФСР, і вона залишається більшою за розмірами, ніж сучасна Російська Федерація. Ця спільнота у царській імперії, СРСР і пострадянській Росії не була тотожна російській національній державі, і ті росіяни, які підтримують російську громадянську ідентичність, становлять порівняно невеликий сегмент населення[265].

Від XIX століття Донбас колонізували українці й росіяни, і він став фронтирною зоною між двома країнами. Війна, що почалася 2014 року, різко змінила його — він перестав бути єдиним регіоном і цілісним політичним простором. Конфлікт української та російської ідентичностей виявляється у знесенні пам’ятників Леніну та десталінізації на підконтрольній Україні територіях Донбасу, з одного боку, і в захисті цих пам’ятників та культі Сталіна в окупованих районах. У контрольованій Києвом частині Донбасу шириться українська ідентичність, натомість під орудою угруповань «ДНР» і «ЛНР» відбувається повторна