Камі Гарсія - Чарівні створіння

Мені не надто хотілося знову підіймати це питання, бо я розумів, як воно — говорити про померлих батьків. Але тепер я просто мусив це знати.

— Так, як і у всіх у родині.

— А що вони вміли? Те, що вмієш і ти?

— Не знаю. Бабуся ніколи про це не розповідала. Я ж казала тобі — їх ніби не існувало взагалі, а через це я думаю, що… ну, ти розумієш.

— Про що ти?

— Ну, що їх могли обрати темні, і я теж стану такою.

— Не станеш.

— Звідки ти знаєш?

— А звідки мені сняться такі самі сни, як і тобі? Звідки я знаю, заходячи в кімнату, що ти там або була там?

«Ітане!»

«Це правда».

Я торкнувся її щоки і тихо додав:

— Я не знаю, звідки це мені відомо, але відомо — і все.

— Я розумію, що ти у це віриш, але не можеш бути певен. Навіть мені не відомо, що чекає на мене завтра.

— Більшої нісенітниці я в житті не чув.

Все сьогодні було не так: я не збирався цього казати, принаймні не такими словами, але добре, що сказав.

— Тобто?

— Усі ці казки про фатум. Ніхто не вирішує за тебе твоєї долі — тільки ти.

— Так, Ітане, якщо ти не з родини Дюкейнів. Навіть інші чародії обирають, а ми — ні. У шістнадцять років ми стаємо темними або світлими, права вибору не існує.

Я пальцями підняв її підборіддя.

— Отже, ти природниця. І що в цьому поганого?

Я зазирнув у Лінині очі, усвідомлюючи, що зараз її поцілую. Я знав, що доки ми разом, для хвилювання немає причин. Я майже повірив, що ми завжди будемо разом.

Тієї миті я облишив думки про баскетбольні прийоми і дозволив їй побачити, що відбувається в моїй голові. Що я відчуваю, що збираюся зробити, і скільки часу я наважувався на цей вчинок.

«Ітане…»

її очі стали ще більшими і зеленішими, якщо це взагалі можливо.

«Ітане, я не знаю…»

Я нахилився і поцілував її в губи. Вони були солонуваті, як її сльози, і цього разу мене пройняло не теплом, а справжнім розрядом від вуст аж до п’ят. У кінчиках пальців закололо, наче від розетки, в яку я, з Лінкового дозволу, восьмирічним хлопчаком впхав ручку. Ліна заплющила очі та притягнула мене до себе. Це була досконала мить. Ліна цілувала мене, усміхаючись від дотику моїх губ, і я розумів, що вона чекала на мене, можливо, так само довго, як чекав на неї я. Але зненацька вона закрилася. Настільки ж швидко, як і відповіла на мій поцілунок. Простіше кажучи, вона просто відтрутила мене.

«Ітане, нам не можна».

«Чому? Я гадав, у нас взаємні почуття».

Невже ні? Невже вона не відчуває того самого?

Я охопив поглядом її всю, починаючи з долонь, що вперлись мені в груди й досі не підпускали ближче. Напевно, вона відчувала, як шалено калатає моє серце.

«Це не…»

Вона почала відвертатися від мене, і я вже навіть був готовий, що вона ось-ось підхопиться. Так само, як того дня, коли ми знайшли в Ґрінбраєрі медальйон, як тієї ночі, коли вона залишила мене на ґанку. Я ухопив її за зап’ясток і відчув сильне тепло.

— Поясни тоді, що це?

Ліна подивилася на мене впритул, і я спробував прочитати її думки. Але не зміг.

— Я знаю, ти гадаєш, що мені до снаги все змінити. Це не гак. І те, що зробила Ридлі, — лише квіточки. Вона запросто могла тебе вбити, і можливо, вбила б, якби я її не зупинила, — Ліна глибоко вдихнула, і я помітив, як у неї блищать очі. — Я теж можу стати чудовиськом — віриш ти мені чи ні.

Я пригорнув її за шию, незважаючи на слова. Але вона вела далі:

— І я не хочу, щоб ти бачив мене такою.

— Мені байдуже, — сказав я, цілуючи її в щоку.

Ліна спустилася з ліжка, забираючи руку з моєї долоні.

— Ти не розумієш, — вона показала мені напис на руці.

122. Сто двадцять два дні, розмазана синя паста — нібито все, що нам залишилося.

— Розумію. Ти боїшся. Але удвох ми щось придумаємо. Ми маємо бути разом.

— Ні. Ти — смертний. Ти не можеш цього збагнути. Я не хочу завдати тобі шкоди, коли ти станеш для мене надто близьким.

— Запізно.

Я ясно чув кожне її слово, але розумів лише одне.

Ближче вже й не може бути.

9. Х

Пращури

Поки ці слова промовляла вродлива дівчина, вони мали сенс. Тепер, коли я лежав удома у власному ліжку, мені дедалі важче було уявити, як скласти цю історію докупи. А розповісти Лінку — й поготів. От як мені почати: розумієш, друже, мені подобається дівчина, але я не знаю її справжнього імені, а ще вона чаклунка — перепрошую, чародійка, до того ж із цілої родини чародіїв, — а за п’ять місяців вона точно дізнається, добра вона чи зла. А ще вона здатна викликати урагани, не виходячи з кімнати, і подумки розбивати скло. А я бачу видіння з минулого, торкаючись дурнуватого медальйона, який, за порадою Амми та Мейкона Рейвенвуда (до речі, зовсім не відлюдька), мав би давно закопати. А ще цей медальйон з’явився на шиї жінки на портреті в маєтку Рейвенвудів (до речі, це зовсім не будинок з привидами, а ретельно відреставрована оселя), у якому щоразу, як я приходив, змінювався інтер’єр. А приходив я туди, щоб побачити дівчину, яка не перестає мене дивувати, запалювати і доводити до дрожу єдиним доторком.

І я поцілував її. І вона поцілувала мене у відповідь.

Я сам не міг у все це повірити, а тому просто перевернувся на другий бік.

* * *

Вітер.

Мене шмагав вітер.

Я тримався за дерево, а ураган хлистав мене і оглушав пронизливим свистом. Вітри крутили лиховерть, змагаючись між собою і щомиті дужчаючи. Крізь подерте небо сипався град, тонни граду, і здавалося, що цьому не буде кінця-краю. Я мав тікати.

Але тікати не було куди.

— Відпусти мене, Ітане! Рятуйся!

Я не бачив її, але відчував навіть крізь сильний вітер. Я міцно тримав її долоню — тримав би, навіть якби їй було боляче, і не подумав би відпустити. Вітер змінив напрямок і почав відривати мене від землі. Я ще запекліше хапався за дерево, стискав її руку, але стихія пересилювала нас.

Відриваючи мене від дерева і від неї. Я відчув, як