Камі Гарсія - Чарівні створіння

Я більше не міг триматися.

* * *

Прокинувся я від кашлю. Тіло досі шмагала негода, я відчував її шкірою. Ну от, мало мені було заледве не опинитися на тому світі прямісінько з маєтку Рейвенвуда, так знову ці сни! Забагато як на одну добу, навіть для мене. На диво, двері до моєї спальні були широко розчинені, хоча я добре пам’ятав, що зачинив їх перед сном. Бракувало ще, щоб Амма обкладала мене уві сні своїми ляльками. Але ж я точно знав, що зачиняв двері. Сто відсотків.

Я подивився на стелю — і сон зняло, як рукою. Зітхнувши, я перевернувся на бік і перекотився на край ліжка. Потім намацав на підлозі старий ліхтар, увімкнув його і витягнув закладку з «Лавини».[11] Унизу, десь із кухні, почулися тихі віддалені кроки. Невже це батько? Невже він нарешті відірвався від нічної писанини, і ми бодай сьогодні зможемо поговорити?.. Невже…

Спустившись сходами вниз, я зрозумів, що це не він. З-під зачинених дверей батькового кабінету пробивалося світло, отже, хатою могла вештатися тільки Амма. Зазирнувши у шпарку під дверима кухні, я побачив, як вона швиденько — наскільки це було для неї можливо — чимчикує до своєї кімнати. Десь у кінці коридору зачинилися двері, а це означало, що в нас були гості. Хтось щойно зайшов чи вийшов, і зізнаюся, що — у світлі останніх подій — я хотів би це знати напевне.

Обійшовши будинок, я вийшов на ґанок; біля узбіччя вхолосту пофиркував старий напіврозвалений «студебекер» пікап, якому було з півсотні років. Амма визирала з вікна оселі, про щось розмовляючи з водієм. Потім передала йому свою сумку і сама перебралася в машину. І куди це вона зібралася проти ночі з якимсь незнайомцем у пошарпаному авто?

Цей випадок нагадав мені про фатальну мамину поїздку, а тут ще й з’явився невідомий тарантас, незнайомий водій… Я мав дізнатися, куди прямує Амма, але слідувати за ними без машини було складно. Що ж, вибору немає: залишається тільки «вольво» — саме той автомобіль, яким мама керувала в ніч аварії. Завжди, коли я бачив цю машину, у мене виникали однакові асоціації.

Я сів за кермо. В салоні пахло старими паперами і склоочисником. Цей запах жив тут вічно.

* * *

Я й уявити не міг, як складно буде їхати без фар, але навіть у цій суцільній темряві зміг розгледіти, що пікап прямує до Броду. Скоріше за все, Амма їхала додому. Пікап звернув з Дев’ятого шосе і рушив на околиці. Коли він зрештою виринув з пітьми, я приглушив мотор і з’їхав на узбіччя.

Амма відчинила двері пікапа, і в салоні увімкнулося світло. Вдивившись у темряву, я впізнав водія — Карлтона Ітона, місцевого листоношу. І чого це раптом Амма поїхала з ним у нічне турне? Я ніколи раніше не бачив, щоб вони бодай розмовляли.

Щось мовивши Карлтону, вона зачинила двері. Пікап рушив без Амми, а я вийшов з «вольво» і попрямував за нею. Я добре знав, що Амма — людина звички, і якийсь пересічний клієнт не змусить її вештатись болотом о такій порі.

Вона зникла за кущем, йдучи по насипній доріжці, яку вочевидь викладали тут потом і кров’ю. Гравій шарудів у неї під ногами, а вона все йшла і йшла далі. Сама, у темряві. Я скрадався за нею, намагаючись ступати безшумно, адже найменший камінчик міг зрадити мою присутність. Я переконував себе, що не хочу порушити план розвідки, але насправді просто боявся, що мене викриє Амма.

* * *

Було нескладно зрозуміти, як Брід отримав свою назву. Щоб дістатися туди, слід було долати ставки, борсаючись у воді. Принаймні саме такий шлях обрала Амма. Якби не повний місяць, я б і в’язи скрутив, пробираючись крізь лабіринт чагарників і порослих мохом дубів. Темна, як ніч, вода була зовсім близько, а у повітрі витав теплий запах болота, що залишав на шкірі липкий невидимий слід.

Берег затоки був устелений дерев’яними плотами, зв’язаними з кипарисових колод. Таке собі таксі для бідних, пороми, що вишикувалися біля води в очікуванні пасажирів. У світлі місяця я бачив, як Амма вправно трималася на водному таксі, відштовхуючись від берега довгою дерев’яною жердиною і гребучи нею, як веслом.

Я вже сто років не був у неї вдома, але якби бодай раз ішов цим маршрутом, то точно зміг би його пригадати. Певно, востаннє, коли я навідувався до Амминої оселі, ми обрали інший шлях, хоча у темряві я не міг його впізнати. Добре видно було тільки те, що плоти давно прогнили і стали один трухлявіший за інший. Тому вибір був нескладний.

Легкість, з якою Амма керувала плотом, виявилася оманливою — мені це давалося набагато складніше. До того ж що кілька хвилин у воду де-не-де пірнав алігатор, і я щиро радів, що не став переправлятися убрід.

Я ще раз відштовхнувся від дна палицею, і край плоту вперся у піщаний берег. З нього вже можна було розгледіти маленький і скромний Аммин будиночок, що світився в темряві одиноким віконцем. Віконниці були пофарбовані в такий самий блакитний колір, як і в нас удома, а сам кипарисовий будиночок маскувався у заростях затоки.

Біля дому витав якийсь запах — настільки ж міцний і всепоглинаючий, як лимон з розмарином, і настільки ж неможливий бодай із двох причин. По-перше, жасмин у цій місцевості цвіте не восени, а навесні, а по-друге — його не знайдеш біля болота. Однак із цим запахом я не міг помилитися, так само як і не міг у нього повірити. Словом, як і у все, що відбувалося сьогодні вночі.

Я поспостерігав за будинком: нікого. Можливо, Амма просто вирішила з’їздити додому? Може, й батькові про це розповіла, а я тут задарма посеред ночі ризикую життям серед алігаторських щелеп?

Я вже мало не зібрався пливти назад, шкодуючи, що дорогою не розкидав хлібних крихт, аж раптом знову відчинилися двері. У світлі на ґанку я побачив Амму. Вона щось ховала у білу лаковану шкіряну сумочку, але що — я не роздивився. На Аммі була її найкраща сукня кольору лаванди (у ній вона ходила до церкви), білі рукавички і милий квітчастий капелюшок під колір вбрання.

І вона знову прямувала до болота — невже Амма зібралася переправлятись у такому вбранні? Я сам ледь виборсувався з багнюки у джинсах, і це виявилося не легше, ніж перетинати болото на