Камі Гарсія - Чарівні створіння

про це дізнаються, лише коли виповниться шістнадцять. Доти нас звати по-іншому. Ридлі була Джулією, Ріс — Аннабель. А я поки що Ліна.

— І хто ж така Ліна Дюкейн?

— Моє прізвище точно Дюкейн, але це все, що мені відомо. А Ліною мене стала звати бабуся, бо я, на її думку, була надто худа. Типу Ліна-худі-коліна.

Я помовчав, намагаючись усе осмислити.

— Гаразд, тобто ти не знаєш свого імені й дізнаєшся його за кілька місяців?

— Усе не так просто. Мені про себе нічого не відомо, тому я така дивна весь час. Я не знаю свого імені, не знаю, що сталося з моїми батьками.

— Вони ж загинули в автокатастрофі?

— Так мені сказали, але в нашій сім’ї це не тема для розмов. Про ту аварію немає жодної згадки, я ніколи не бачила їхніх могил… Як мені знати?

— Але хіба про такі страшні речі брешуть?

— Ти мою сімейку бачив?

— Звісно.

— А те чудовисько, та відьма, що ледь тебе не вбила? Віриш чи ні, але ми були нерозлийвода. Росли пліч-о-пліч, мешкали з бабусею… Ми стільки разом подорожували, що в нас навіть була спільна валіза.

— Ось чому у вас із нею майже немає акценту. Мало хто повірив би, що ви з Півдня.

— А чому в тебе немає акценту?

— Батьки-професори і скарбничка, у яку я кидав четвертак щоразу, як отримував незадовільно, — я закотив очі. — То Ридлі не жила з тіткою Дел?

— Ні, тітка Дел приїздила на вихідні. Ми не живемо зі своїми батьками — це надто небезпечно.

Ліна почала з таким запалом розповідати все, що назбиралося в ній за роки мовчання, що я вирішив поки що не поспішати з наступними п’ятдесятьма «чому».

— Ми з Ридлі були як рідні сестри: спали в одній кімнаті й разом училися вдома. Коли ми переїхали до Вірджинії, то вмовили бабусю віддати нас до звичайної школи. Ми хотіли мати друзів і бути як всі. Доти ми спілкувалися зі смертними, хіба що відвідуючи з бабусею музей, оперу чи кафе.

— А як вам було у школі?

— Ой, жахливо. Ми не вміли одягатися, не дивилися телевізор, нам завертали домашнє завдання. Жах — і крапка.

— Але ж ви товаришували з кимсь зі смертних?

Ліна відповіла, не дивлячись на мене:

— До тебе я не товаришувала ні з ким.

— Правда?

— Лише з Ридлі. Їй теж було нелегко, але вона забила. Вона лише дбала про те, щоб ніхто не нашкодив мені.

Я заледве міг уявити, як Ридлі когось захищає.

«Ітане, люди змінюються».

«Не настільки. Навіть чародії».

«Особливо чародії. Саме це я й намагаюся тобі сказати».

Ліна відсунулася і забрала руку.

— Ридлі почала дивно поводитися, а потім кілька хлопців, що взагалі не звертали на неї уваги, стали ходити за нею всюди й скрізь. Вони чекали на неї після уроків, билися за те, щоб провести її додому.

— А що дивного? Є такі дівчата.

— Ридлі не якась там дівчина. Я ж кажу — вона сирена. Вона може змусити зробити все що завгодно, навіть немислимі речі. І всі ті хлопці стрибнули зі скелі — один по одному, — Ліна накрутила намисто на пальці та провадила. — Напередодні її шістнадцятого дня народження я пішла за нею на вокзал. Вона чогось страшенно боялася. Вона відчувала, що стане темною, і казала мені, що має зникнути раніше, ніж завдасть болю тому, кого любить. Тобто мені. Я єдина, кого Ридлі дійсно любила. Того вечора вона зникла, і я не бачила її аж дотепер. Після сьогоднішньої зустрічі навряд чи можна сумніватися у тому, що вона темна.

— Хвилиночку, а що це означає — стати темною?

Ліна глибоко вдихнула і ще якусь мить вагалася, розповідати мені про це чи ні.

— Ліно, я маю знати.

— Коли нам виповнюється шістнадцять, нас обирають. Це визначає нашу долю — бути нам світлими, як тітка Дел і Ріс, чи темними, як Ридлі. Темний чи світлий, чорний чи білий. У нас немає напівтонів. Ми самі не можемо обирати і змінювати вибір теж.

— Тобто як це ви не можете обирати?

— Ми не вирішуємо, бути нам на боці темряви чи світла, добра чи зла. Смертні можуть, інші чародії також, а ми — ні. В нашій сім’ї на це не існує власної волі. Все вирішується за нас, щойно нам виповнюється шістнадцять.

До мене довго доходили її слова. Це ж маячня! Я вже чимало прожив з Аммою, аби знати, що магія буває чорна й біла, але щоб Ліна не мала права обирати… себе…

Вона досі говорила:

— І тому ми не можемо жити зі своїми батьками.

— А це тут до чого?

— Раніше все було нормально, та коли сестра моєї бабусі, Алтея, стала темною, їхня мати не змогла вигнати Алтею. Тоді було так заведено: якщо чародій ставав темним, він з очевидних причин мав залишити дім і родину. Мати Алтеї сподівалася, що допоможе дочці усе перебороти, але не змогла, і в місті почали відбуватися жахливі речі.

— Наприклад?

— Алтея була ево. Це надзвичайно сильні чародії. Вони здатні впливати на людей так само, як Ридлі, але крім того вони здатні, так би мовити, еволюціонувати в смертних: вони проникають у жертву, змінюючи її і, якщо треба, змінюються самі. Після обрання Алтеї в місті почали траплятися нещасні випадки. Люди калічилися, а одна дівчина навіть втопилась. Ось тоді мати Алтеї врешті-решт вигнала її з дому.

Я думав, у нас у Гатліні проблеми, а тут ось копія Ридлі, ще й могутніша, цілодобово ширяє містом… Страшно й уявити.

— То через це тепер ви не живете з батьками?

— Всі вирішили, що батькам буде надто важко відвернутися від своїх дітей, якщо ті стануть темними. Тому з часів Алтеї діти живуть з іншими родичами аж до дня обрання.

— А чому ж тоді це не поширюється на Раян?

— Раян, ну… Вона особлива, — Ліна знизала плечима. — Принаймні щоразу, як я запитую про це в дядька Мейкона, він відповідає мені саме так.

Усе це було геть нереально — її родичі, надприродні сили… На вигляд вони не відрізнялися від інших людей — від мене, від будь-кого в Гатліні. Ну, можливо, на когось і не були схожі, але щоб настільки… Навіть Ридлі. Ну хто б міг подумати, що це не просто ефектна білявка, яка, вочевидь, щось переплутала, розшукуючи біля краднички Ітана Вейта… І як це взагалі можливо? Чому хтось стає чародієм замість залишитися звичайною людиною?

— А у твоїх мами й тата