Марина та Сергій Дяченко - Печера

Завіса здригнулася знову — хтось торкнувся її на рівні двох людських зростів. Декоратор, видно, навіщось виліз на драбину…

— Сашко! — покликала Паула сухими губами. — Це ви там?..

Тканина фону затріщала.

Паула стояла, неспроможна зрушити з місця; тканина розповзалася, відкриваючи широку тріщину, і звідти, з чорноти, прямо на Паулу вибиралося таке ж чорне, з короткою цупкою шерстю, з мордою, що складалася з самих тільки щелеп, а поверх щелеп сиділи маленькі, як атавізм, каламутні очі-свердлики…

Для Паули настала темрява.

Вона отямилася від того, що навколо юрмилися люди; у студії горіло «чергове» світло, високо, майже під стелею, зсувались і розсувалися схилені голови — Розганяй, декоратор Сашко, секретарка Лора, оператори, редактор, другий режисер, асистенти, ще хтось…

Їй допомогли встати.

Вона одразу ж подивилася… ні, хотіла подивитися. Бо в останню мить їй забракло мужності; «чергове» освітлення робило студію маленькою й безпечною, Паула знову зібралася з духом і глянула…

Фон був надірваний. Ледь-ледь, коло самої підлоги, і дірка була явно недостатня, щоб випустити із себе саага на весь зріст…

Їй знову дали понюхати якоїсь гидоти, від якої зсудомило щелепи, однак прояснилось у голові; Розганяй допитувався, що сталось, і Паула була йому вдячна за ці сварливі інтонації. Значно більше, ніж за перелякане Лорине квоктання, за підкреслену увагу відеоінженера…

Вона змогла нарешті втриматися на ногах. Каблуки підгиналися, з неї стягли туфлі. У самих шкарпетках, у супроводі заклопотаного почту Паула добралася до найближчого приміщення з диваном — гримерки; хвилини через три адміністраторка завела двох високих, у білих халатах, з величенькими сумками через плече…

Ще через тридцять секунд гримерка спорожніла. Паула лежала на дивані, один з чоловіків тримав її голову на колінах, і вона відчувала одночасно полегшення й тривогу.

— Раптовий страх?

Другий сидів навпроти, на високому табуреті, й клацав клавішами блокнота на підтягнутому коліні:

— Паула Німробець… Ось, ваше ім’я згадується у зв’язку з якимось інцидентом на вулиці, і теж раптовий невмотивований страх… Вам щось привиділося на ліхтарному стовпі, так?

— Так… — видихнула Паула, і рука першого чоловіка зразу ж заспокійливо погладила її по голові.

— Що було цього разу?

Паула замружилась; морда з чорними іклами, глибоко посаджені очі-свердлики…

— Він… переслідує… ганяється за мною… вже й ТУТ?..

— Хто? — м’яко спитав той, що сидів на табуреті.

На Паулу накотилася хвиля сорому. Видихнула ледь чутно:

— Сааг…

Той, що тримав Паулину голову на колінах, швидко взяв її за зап’ястя. Наткнувся на білий браслет, на секунду завагався, потім посунув прикрасу вище, ближче до ліктя, полічив пульс. Перезирнувся зі своїм супутником.

— Усе буде добре, Пауло. Усе буде гаразд… Поїдете з нами.

* * *

Сааги дивилися на неї з весняної ночі. Чорні рила численних саагів.

Перший раз її вкололи ще в машині, причому на її прохання — вона відчувала, як помалу з’їжджає з глузду, й боялася з’їхати безповоротно.

— Та ну, Пауло, діло житейське, незабаром усе минеться, з кожним може статися, не бійтеся…

Усі ці пусті слова, як не дивно, її заспокоювали. Банальні фрази й ситуацію робили банальною — ніби людина надворі спіткнулась і розбила коліно.

— Не хвилюйтеся, що ви, звичайна річ…

Після уколу Паула впала в сонне заціпеніння; машина мчала по нічних вулицях, і зсередини в ній було тільки одне вікно, що дивилося назад, і бруківка з вологими слідами від поливальниць вислизала, зникала, текла, мов річка…

Після прибуття в лікарню Паулу вкололи ще раз — уже незрозуміло навіщо. Можливо, щоб не травмувати її зайвий раз процедурою госпіталізації; так чи так, але отямилась вона вже вдень, у ліжку, з широким пластиром на лобі та двома маленькими наліпками на скронях. Під пластиром сиділи сенсори, і під наліпками ховалися теж вони, кляті, а на згині руки виднівся акуратний слід голки.

Здавалось би, вона мала прокинутись і здивуватись. Мала б у паніці гадати, що сталося й куди вона потрапила, шукати очима звичні прикмети власної кімнати, щипати себе за руку, щоб прогнати залишки сну; замість цього вона отямилася з повним усвідомленням всього, що сталося. Проклята Печера, сааг, який тричі на неї нападав, не минули безслідно для Паулиної психіки. Клятий Кович…

Звук, що з’явився ледь чи не з-під ліжка, змусив її здригнутися. Їй чомусь не спадало на думку, що тут, у палаті, може так буденно й життєрадісно задзвонити телефон.

— Панно Німробець, добрий день… Я лікар, лікуватиму вас, Столь Барис, радий, що вам стало краще…

Паула механічно помацала пластир на лобі. Непевно відповіла:

— Дякую…

— Я зроблю все можливе, щоб скоріше повернути вам повне душевне здоров’я. Ні про що не турбуйтеся: через кілька годин ми з вами зустрінемось і почнемо лікування.

— Я…

— Так що ви хотіли запитати?

— Розумієте, моя сестра…

— їй повідомили.

Паула закусила губу, уявляючи, як витяглося в соломину Стефанине обличчя.

— А… вона?

— Усе гаразд. Їй усе докладно пояснили, вона бажає вам якнайскоріше одужати, справа ж, загалом, нескладна…

Паула ковтнула слину. Добре було б хоч запитати, як її хвороба взагалі-то називається.

— А ще… — пробурмотіла вона прохально. — Пан Тритан Тодін, можливо, ви знаєте, він працює у вашому відомстві…

Здається, її співрозмовник затнувся. Буквально на частку секунди; зрештою, Паула могла й помилитися. Можна подумати, що всі на світі люди повинні вимовляти Тританове ім’я з нездоланним трепетом…

— А… Він працював з вами по тестовій програмі? Йому теж повідомили.

— То, може, — Паула заговорила швидше, наче боячись, що співрозмовник покладе слухавку. — Може, я могла б з ним сьогодні зустрітися?..

Пауза, тепер уже помітна.

— Бачите, Пауло… Найближчим часом я не можу вам обіцяти ніяких зустрічей. Мінімум подразників, мінімум вражень, якомога повніша ізоляція — треба потерпіти, добре?

Оце вже несподіванка. Паула чомусь була впевнена, що…

— Але ж він лікар, — сказала вона безпорадно. — Він же цей… експерт…

Голос у слухавці знайшов саме ту лікарську інтонацію, проти якої годі щось заперечувати:

— Коли він відповідатиме за ваше лікування, тоді, можливо… А поки що ваш лікар — я. Гаразд?

Паула знов помацала пластир на лобі. Цікаво, яку картину видають зараз сенсори…

— Гаразд, — ледве промовила вона. — Що ж удієш.

— Усе буде добре, Пауло, — повторив, наче заклинання, невидимий доктор Барис. — До зустрічі…

— До зустрічі, — відгукнулась вона механічно і, вже поклавши слухавку, зрозуміла, що зустрічатися з цим співрозмовником їй не дуже й хочеться.

Дрібні неприємності почалися хвилин за десять.

Піжама була нічого собі, цілком, між іншим, елегантна; Паула одягла халат — і тоді з жахом виявила, що всі відповідні