Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

— не видить й не чує, аби хтось ходив чи говорив. Ліг у кущах. «Дай, — думає собі, — перепочину трохи». Невдовзі задрімав. Коли це крізь сон чує: летить змій, аж дерева гнуться. Брама замку перед ним відчинилася і той зник за нею. Зранку, як змій знов кудись полетів, Знайдон й собі пішов до брами, став перед нею — та враз сама відчинилася. Ходить хлопець, роздивляється по замку. Нараз дивиться: в одному вікні його русалка. Підбіг до неї й каже:

— Збирайся, я прийшов тебе визволити.

Склала дівчина свій пожиток, стала разом зі Знайдоном у черевики та й утікають. Уночі вернувся до замку змій, а брама йому й каже:

— Велика біда, пане. Твою дівчину вкрав Знайдон і тікає.

— Нічо, — той відповідає, — я їх наздожену.

Повечеряв, полетів. Хлопець з русалкою тим часом тікають. Нараз перед ними впало з гілки пташине гніздо. Не полінувався Знайдон, поклав його на місце і вже хотів далі бігти, коли нараз надлетів змій, русалку забрав, а Знайдона порубав на шматки. Лежить хлопець годину, другу.

Прилітає пташка до гнізда і питає дітей, чи не знають, що це за чоловік лежить посічений під деревом.

— Та як не знаємо, — відповідають ті, — він підняв наше гніздо і від смерті нас порятував. Треба і йому якось допомогти.

— Я знаю, як це зробити, — каже пташка. — Треба летіти і принести, поки не пізно, цілющої води.

І нараз пурхнула з гілки, набрала в дзьобик води, покропила Знайдона, він устав. Подякував пташці та й знову вертається по свою русалку. Дочекався, поки змій полетить, прийшов до неї.

— Як ти живий зостався? — дивується дівчина. — Змій на тобі живого знака не лишив!

— То не мене він порубав, — каже Знайдон, — а купу катрання. Але нічо, більше він нас не обдурить. Спитай, де його смерть, а я завтра прийду.

— Добре.

Вийшов Знайдон за ворота замку, ліг недалеко в кущах і чекає ранку. Як добре розвиднилося, а змій полетів, іде хлопець до замку.

— Ну що, — каже до дівчини, — дізналася те, що я тебе просив?

— Так. Піди на поле, там пастиметься сірий віл. Аби-сь не сполошив його, а підійшов тихо і вбив. З вола вилетить качка. Ти не пускай її, а вимкни з чубка три чорні пір'їни, у них ховається змієва смерть.

Вислухав Знайдон дівчину, пішов у поле, а там волів пасеться — трави не видно. Ходить хлопець поміж них, ніде не видить сірого вола — усі білі. Нарешті змучився, став та їсть хліб. Коли це прибігає до нього миша і просить, аби дав їй щось голод заморити. Знайдон віддав усе, що мав. Миша наїлася й каже:

— Що ти тут шукаєш, хлопче? Може, я тобі чим зараджу?

— Прийшов, щоб знайти сірого вола, та ніде його не виджу.

— Не переживай, покажу його тобі. Йди до скали, і там він буде дерева пасти, а каменем закушувати, там і чекай мене. Я незадовго прийду.

Ходив, ходив Знайдон і таки відшукав скалу та сірого вола. Став недалеко й чекає мишу. Через якусь годину та прибігає з колоском жита в зубах.

— Де ти так довго була? — питає хлопець.

Миша й розповідає:

— Тут недалеко є залізне поле, на якому раз на рік родиться залізний колосок з залізними зернами. Якщо заладувати цим колоском рушницю та стрілити волові у праве вухо, тоді можна вбити його. Інакше тільки розлютиш, і він вб'є тебе.

Були там недалеко пастухи. Знайдон попросив у них рушницю, заладував колоском, що його принесла миша, підкрався до вола з правого боку і вистрелив. Той упав мертвий. Підбіг Знайдон до нього, зловив качку, що вже хотіла вилітати, витяг три чорні пір'їни, подякував миші за колосок, а пастухам за рушницю і прийшов до замку.

— Збирайся, — каже до дівчини, — змій уже більше не страшний. — І показав їй три пір'їни.

Розпалили обоє за замком вогонь, кинули у них те пір'я, й усе пропало, як би нічого й не було. Стали вони на черевики й вернулися до краю скали.

Перекинулася русалка на качку, посадила зверху Знайдона і разом повернулися до його мами. Там собі добре погостилися, поженилися й довго жили, може, ще й тепер живуть, якщо не повмирали.

Казки про морських царівен і чарівниць

Як леґінь шукав підземну царівну

Раз бідний гуцул прийшов до царя просити допомоги.

— Скільки маєш дітей? — спитав його цар.

— Було семеро, але всі вмерли з голоду. Восьме скоро має народитися. Тоді цар сказав:

— Якщо воно буде схоже на мене, то як буде мати вісімнадцять років, заберу його до себе.

Похнюпився гуцул і пішов додому.

Незабаром жінка народила хлопчика. Гуцул сподівався, що хоч на старість буде поміч. Але коли синові сповнилося вісімнадцять років, приїхав за ним цар. Подивився на бідного парубка, а той зовсім не схожий на нього, та красний, як сонце! І цар забрав хлопця із собою. Старий на те не сказав нічого: думав, як син буде добре матися, то згадає про батька і матір.

Але по дорозі прийшло цареві в голову позбутися красеня. І повіз гуцуляка до Проклятого озера. А жива людина сюди ще не ступала, бо озеро викидало хвилю і затягало у безодню.

— Я дуже зголоднів, — сказав хлопцеві цар, — Злови рибку в озері.

Сам виліз на дерево, щоб видіти, як хвиля затягне гуцула під воду.

Леґінь пішов до озера. На березі побачив велику калюжу. Раптом вона зарухалася, сплеснула своїми хвильками-губами і проговорила:

— Перенеси мене, леґіню, в озеро.

Гуцуляк скинув крисаню, почав черпати воду і носити в озеро. Коли отак вичерпав усю калабаню, хвилі озера зійшлися у справжні вуста, і воно спитало:

— Чого тобі від мене треба?

— Дай рибку для царя.

Вода завирувала й викинула на берег рибину. Парубок схопив її і поніс до карети.

Їдуть далі. Та цареві все ще не дає спокою думка, як погубити красеня.

— Підеш, — сказав нарешті, — у сусіднє царство і приведеш для мого сина підземну царівну.

Парубок подивився на нього, як на дідька, та не сказав нічого, бо і не знав, що мав казати. Пішов лісом, куди вказав цар. Йде, йде і здибав хлопчика із синичкою в руках.

— Шкода мучити пташку. Я заплачу тобі за неї, лише відпусти, — сказав гуцуляк і витягнув із пазухи той єдиний гріш, що мав на дорогу.

Хлопчик узяв гріш, відпустив синичку і побіг.

А стара синиця, яка була вдячна за своє пташеня, сіла гуцулякові