Томас Манн - Доктор Фаустус

її струн громовим голосом співати: «Мірошник любить мандри в ліс», потім: «Лютцов мчить, не жаліє коня»[142], «Лорелей»[143], «Gaudeamus igitur»[144]. І, звичайно ж, не могло обійтися й не обійшлося без: «Пісню любіть, жінку й вино, краще за все в світі воно». Горлаючи це, він на очах у нас обхопив за стан свою кругленьку дружину. Тоді раптом показав пухким пальцем у темний куток їдальні, куди майже не досягало світло з прикритої абажуром лампи, що висіла над столом, і закричав:

— Гляньте! Он він стоїть у кутку, харцизяка, пролаза, жалюгідна, гнила душа, і йому як кілок у горлі, що серця наші втішаються трапезою і співом на славу Господеві! Та нас не влучать твої підступні, вогнисті стріли, мерзеннику! Ану геть звідси! — гримнув він, схопив булку й пошпурив нею в темний куток[145].

Після цього герцю він ударив по струнах і заспівав: «Для кого радість — поле й ліс».

Те видовище мене радше жахало, ніж тішило, і я майже певен, що так само сприймав його й Адріан, хоч гордість не дозволяла йому глузувати зі свого вчителя. А все ж, коли ми вийшли на вулицю після того двобою з дияволом, на Адріана напав такий регіт, що він довго не міг заспокоїтись, хоч я намагався говорити про зовсім інше, щоб відвернути його думки від Кумпфа.

XIIІ

Я мушу кількома словами згадати ще одного викладача, якого запам'ятав краще за решту всіх завдяки дивній двозначності того, що він нам говорив. То був приват-доцент Ебергард Кульгавве, який протягом двох семестрів читав лекції в Галле як venia legendi[146], а потім зник із нашого обрію невідомо куди. Кульгавве був хирлявий, середній на зріст чоловічок у чорному плащі замість пальта, застебнутому біля коміра металевим ланцюжком, і в фетровому капелюсі з загнутими з боків крисами, що нагадував той, у якому ходили єзуїти. Коли ми, студенти, віталися з ним на вулиці, він скидав його, опускав мало не до землі й казав: «Ваш покірний слуга!» По-моєму, він і справді накульгував на одну ногу, хоч решта студентів заперечували це, та й сам я приглядаючись до його ходи, подеколи сумнівався, чи то правда, тому не наполягав на своєму, припускаючи, що, може, в мене склалося таке враження під впливом його прізвища, — це припущення до певної мети зумовлене ще й двозначним характером того, що він казав на лекціях. Я добре не пам'ятаю, як його предмет називався в розкладі. Якщо виходити з його змісту, правда, не зовсім чітко окресленого, то він мав би називатися «психологією релігії», — та, певне, насправді так і називався. То був не обов'язковий предмет, на екзамен його не виносили, і лекції Кульгавве відвідувала всього жменька студентів інтелектуального і більш-менш бунтарського ухилу, десятеро чи дванадцятеро, не більше. До речі, я дивувався, що їх було так мало, бо лекції Кульгавве мали чим зацікавити й більшу аудиторію. Це свідчило тільки про те, що пікантне стає не таке популярне, якщо воно пов'язане з вищими матеріями.

Я вже казав, що теологія за своєю природою схиляється, а за певних обставин обов'язково має схилятися до демонології. Кульгавве був прикладом такого схиляння, хоч і дуже прогресивного, інтелектуального характеру, бо його демонічне розуміння світу і Бога було забарвлене психологією і через те справляло враження сучаснішого, прийнятного з погляду науки, навіть приємного. Цьому сприяла і його манера читати лекції, розрахована на те, щоб подобатись молоді. Він говорив цілком вільно, зрозуміло, ледь іронічним тоном, без жодних зусиль і пауз, хоч здавай його лекцію зразу в друк. І говорив не з кафедри, а десь сідав збоку й відхилявся на поруччя, руки тримав на колінах, склавши пальці, а великі відстовбурчивши; його роздвоєна борідка рухалась за кожним словом, і під закрученими вгору вусиками поблискували гострі, щербаті зуби. Простодушна війна з чортом професора Кумпфа була дитячою грою в порівнянні з психологічною реальністю, якої надавав сатані, цьому персоніфікованому відступництву від Бога Кульгавве. Бо він діалектично включав, якщо можна так сказати, блюзнірське заперечення в божисте, пекло в небеса й проголошував нечестивість необхідним, природженим супутником святості, а святість — близнюком постійної сатанинської спокуси, майже непереборного потягу до споганення найчистішого.

Він доводив це на прикладі душевного життя класичної епохи релігійного оволодіння буттям, середньовічного християнства, особливо останнього його сторіччя, тобто періоду цілковитої згоди між духовним суддею і підсудним, між інквізитором і відьмою в оцінці боговідступництва, угоди з чортом, огидного спілкування з демонами. Найсвятіше викликало бажання споганити його — ось що було найістотніше, до цього все зводилось; воно, наприклад, виявлялося в прізвиську, що його відступники давали Пресвятій Богородиці: «Черевата дівка», або у вкрай непристойних зауваженнях, страхітливому лихослів'ї, на яке диявол під'юджував їх під час святого причастя. Доктор Кульгавве, тримаючи сплетені пальці на колінах, дослівно відтворював їхню лайку, — я відмовляюся наслідувати його приклад з міркувань доброго смаку, але йому не дорікаю за те, що він дбав не про добрий смак, а про наукову сумлінність. Дивно тільки було бачити, як ретельно студенти записували все це до своїх зошитів у цератовій оправі. За Кульгавве виходило, що все це, все зло, навіть самий диявол, було необхідним наслідком і неминучою приналежністю святого буття Божого; так само й порок з'явився не сам собою, а з прагнення споганити доброчесність, без якої він би не мав грунту; іншими словами, порок складався з насолоди волею, тобто можливістю грішити, — волею, органічно властивою актові створення світу.

З цього логічно випливало, що всемогутність і всемилостивість Бога була недосконала, бо він не зміг своє творіння, тобто те, що пішло від нього й тепер уже існувало поза ним, зробити нездатним до гріха. Це означало б позбавити все створене волі відвернутися від Бога, — а тоді воно було б недосконалим творінням, власне, взагалі не творінням, чимось чужим Богові. Логічна дилема Бога полягала в тому, що він був неспроможний, створивши людину і янголів, одночасно подарувати їм свободу вибору, тобто волю і здатність не грішити. Отже, побожність і доброчесність полягали в тому, щоб використовувати волю, хоч не хоч даровану Богом своєму творінню як такому, на добро, тобто не використовувати її,— з чого, як послухати Кульгавве, знову ж таки ніби випливало, що невикористання тієї волі призвело б до певного послаблення життєздатності творіння, яке вже існує поза Богом, до зменшення інтенсивності його буття.

Воля. Як дивно це слово звучало в устах Кульгавве! Звичайно, воно мало релігійне забарвлення, бо Кульгавве