Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

— Хелловін у жовтні, — уголос сам до себе говорить Олексій.

— Та тут у нас щодня Хелловін, — продовжує Сєргєїч. — Ну, справді, жарт ваш із мертвяками смердить уже так само, як вони, мать вашу. От у наш час в армії були жарти смішніші.

І лікар розповідає бійцям, що навколо, як за радянських часів у їхній ракетній частині на Далекому Сході, під Читою, одного туркмена чи узбека з роти охорони, з невимовними ім’ям і прізвищем, «коротше, Фаріхулла якийсь», послали до баб на кухню з відром по… менструацію.

— Він головою киває, як додік, а вимовити не може, — давлячись сміхом, продовжує Сєргєїч. — Тоді йому на папірці написали по складах великими літерами МІН-СТРУ-АЦІЯ, щоби він просто показав бабам відро й записку вголос зачитав.

— І що? — питає Свєтік, отямившись, відсторонившись від лікаря й прихилившись до сепарської труни спиною. — Показав і прочитав?

— І показав і прочитав, — умирає від сміху Айболить. З очей його течуть сльози.

— Не смішно, — серйозно говорить Свєтік.

Інші теж не надто веселяться. Один лише лікар витирає брудне обличчя ще бруднішою рукою й уже в останніх судомах свого нападу сміху говорить:

— Я вам уже розповідав, напевне. Ну правда ж, дуріли? — і змінює тему невдалої розмови: — Ви чули, до речі, останню новину? Наші захопили цілий взвод російських десантників біля Дебальцевого! На трьох БТРах. Ті сказали, що заблукали! Уявляєте, заблукали так, що під Дебальцевим опинилися!

«Заблукали, твою мать! — думав Олексій, поки ненав’язливо фотографував Свєтіка, що притулився спиною до холодильника з «днювальними». — «Хто послав вас на смерть, не здригнувши рукою?» Є, є, хоч що кажи, в усьому цьому непояснюваний, диявольський шарм зла. Журналісти західні, особливо американські, у цьому разі мало відрізняються від своїх політиків. Ключове слово в них при цьому НІБИТО. Нібито росіяни, нібито вторглися. Задовбала вже ця нібито політкоректність. Ну уявіть собі на секунду всіх цих репортажників у червні 1941 року, якби німці клеїли дурня, як Путін, і не визнавали вторгнення. От що б вони тоді писали і як? — вів далі внутрішній монолог Олексій. — Узяти хоч би його колегу Кетлін, яка взагалі мислить не новинами, а газетними абзацами, пережовуючи всоте одну й ту саму жуйку, викинуту на ринок новинними агенціями ще вранці».

Олексій подумки розвиває тему — що і як Кетлін написала б у 1941 році.

Los Angeles Herald

20 липня 1941 року

Репортаж штатного кореспондента Кетлін Дж. Вотерс із Лондона (ще чого, на війну їхати? Лондон теж бомблять!)

«Загони сепаратистів, або, інакше кажучи, пронімецьких бойовиків просунулися на сотні кілометрів усередину СРСР, захопивши Мінськ і оточуючи Київ. Вони діють по всьому фронту, мають сучасну зброю та підтримку важких танків, артилерії та авіації.

У районі населених пунктів Іловайськ і Дебальцеве радянські війська опинилися в котлах оточення.

Міністр іноземних справ СРСР пан Молотов наполегливо називає те, що відбувається, прямою агресією фашистської Німеччини. «Цілі дивізії регулярних військ СС і Вермахту вторглися на нашу територію, — заявив Молотов в інтерв ’ю. — Ми несемо величезні втрати й потребуємо підтримки всього прогресивного людства».

Німецька влада, однак, заперечує свою участь у внутрішньому конфлікті в західній частині СРСР. «Наших військ в СРСР нема, — заявив в інтерв ’ю міністр іноземних справ Німеччини фон Ріббентроп. — Нашу форму можна купити в будь-якому господарчому магазині, і, крім того, сепаратисти озброєні радянськими танками Т-34 і «Клим Ворошилов», а також системами залпового вогню «Катюша», відбитими в боях з урядовими частинами. Більше того, погано підготовлені радянські льотчики бомблять власну територію і власну армію».

Берлін і далі називає урядові загони СРСР «карателями, які оголосили війну власному народу».

Армія СРСР утратила в перші тижні конфлікту сотні тисяч убитими й пораненими, захопивши при цьому в полон двох нібито фашистів, які під тортурами НКВС зізналися, що вони німецькі солдати з дивізії СС «Мертві душі».

«Ці люди справді служили у Вермахті до двадцятого липня, але після цього вони звільнилися й поїхали добровольцями допомагати військам самооборони (Української) УНР і (Білоруської) БНР», — заявив фон Ріббентроп.

Дружина одного затриманого, фрау Гутентаг, підтвердила позицію влади в радіоінтерв’ю. «Цей козел звільнився з СС ще в грудні минулого року», — заявила вона про свого коханого чоловіка.

На сьогодні неможливо незалежно підтвердити чи спростувати НІБИТО участь німецьких військ у внутрішньому громадянському конфлікті на заході СРСР».

«Не забути б це у Фейсбуці опублікувати», — Олексій залишився задоволений своїм мисленим есе, хоча інколи він міг бути не цілком справедливим до Кетлін. Правду кажучи, вони одне одного давно терпіти не могли. Кетлін взагалі мало кого могла терпіти, крім хіба що свого нещасного чоловіка і свого щасливого кота. Усі інші для неї були morons, або просто мудаки.

Себе вона вважала найбільш неперевершеною, найбільш досвідченою й найбільш політкоректною журналісткою. Хоча, хай би про що вона писала, на тверде переконання Олексія, її статті неможливо було прочитати, не занурившись у глибокий здоровий сон після перших же двох абзаців.

Золотою її якістю була недосяжна скорострільність, за що її й цінували в газеті всі ці роки. Вона могла написати будь-яку, найскладнішу статтю за рекордно короткий час у будь-якому стані, навіть у граничному ступені захмелілості, що траплялося з нею дуже часто, особливо під час її трирічної «каторжної» роботи в Росії в 90-х, серед усіх цих morons.

Саме тоді Олексій і познайомився з нею. Кетлін писала статті так, як складають лего. За готовими лекалами, з абзаців: вступ, обстановка (перефразовані новини з агентств), цитата з одного боку конфлікту з телевізора, цитата з іншого боку — з газетного інтерв’ю.

На великі свята вона могла побалувати читача, що героїчно дійшов до цього місця в статті, цитатою з її власного інтерв’ю з якимось аналітиком.

Кетлін дуже пишалася своїм знанням російської мови, про що постійно сама нагадувала своїм босам, які російської не знали взагалі й вірили їй на слово. Вона економила на перекладачеві, що теж важливо, особливо зараз, коли всі газети затягли свої паски.

Інакше кажучи, для щоденної газети такі робочі конячки незамінні. Вона писала більше за всіх, а витрачала бюджетних коштів найменше з усіх. З такою корисною комбінацією всі редактори заплющували очі на якість. Газету набито словами й видано. Решта — уже нюанси для особливо обдарованих.

Таким чином, відмовившись від послуг перекладача, Кетлін сама брала інтерв’ю своєю ламаною-переламаною російською. Слухати її питання Олексій не міг. Іноді здавалося, що і її рідною англійською таку фразу побудувати неможливо. Але при цьому навіть найдовше інтерв’ю