Володимир Лис - Століття Якова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тут до нього і підскочили чорні круки – охоронці, схопили під руки й потягли до печі. Чоловік закричав: «Нє хцу» – не хочу, значить, а далі – що може ще робити, хай йому дадуть шанс. Та охоронці немилосердно тягли. Все ж чоловік якось вирвався, кинувся бігти до тачки, але знову захитався.
І раптом він щось зірвав з шиї й став простягати, Якову здалося, начеб до нього. Може, тому, що близько стояв.
– Возьмі, возьмі, оно муші шє не спаліць[25], – кричав чоловік.
Охоронець вирвав щось невеличке, кругле, на ланцюжку, з рук нещасного й пожбурив на землю.
Його таки кинули в піч. Жахливий крик: «Матка!» – і все стихло. Тільки, здалося, яскравіше запалахкотів вогонь, і топка закрилася.
Яків, тремтячи, як у пропасниці, скинув свою руду. І ще до десятка разів мусив привозити того дня. На вогняну пащу, що час від часу відкривалася і, здавалося, задоволено й погрозливо реготала, старався не дивитися.
Кілька разів обминав той предмет, що зірвав бідака-поляк і викинув охоронець. Спершу подумав, що, може, хрестик, али ж нє, щось кругле чи напівкругле й блискуче, ніби з срібла. Цікавість пересилила страх. І на четвертому чи п’ятому рейсі, вловивши момент, коли охоронець не дивився у його бік, все ж ступив крок, другий, мерщій схопив припалений іржавою рудяною пилюкою маленький овал. Зблизька стало видно – на серце схожий, таке, як на картинці колись у школі бачив, тико не червоне, а поруділе.
Уже ввечері, в бараку, Яків роздивився ту дивну річ. Навіть спеціально підійшов до єдиної лампочки посередині барака. У серці, таки срібному чи посрібленому, була щілина. А збоку щось на кнопку схоже. Натиснув – і серце розчинилося. Усередині був маленький жіночий портрет. Яків придивився і скрикнув.
То був портрет Зосі. Зося дивилася, сміхотливо примруживши очі, ледь-ледь всміхаючись. Тилько вона була не така, як залишив удома, а зовсім молоденька, може, літ шістнадцять-сімнадцять. Ледь з’їхав набік легенький капелюшок. Шия трохи набік притулена до шарфика.
– Що там? – спитав Пилип Рукатий, земляк, вивезений з-під Володимира, заввидивши, як дивиться спантеличено Яків.
– Та от – знайшов...
– Покажи.
– Гарна дамочка, – сказав Пилип. – Продай. Хліба з цукром дам.
– Хліба? – Яків на мить задумався. Смокче під ложечкою... – Нє. – Повернувся, ще раз глянув. – Нє. Чуєш, нє. – Мало не закричав.
– Ну, як хоч...
Він справді ні за які гроші й скарби не віддав би. Навіть якби вмирав з голоду. Якби вмирав... Ні, він мусив жити. А оберігати його мав разом з апостолом Яковом цей портрет, медальйон, Зося. Якщо того чоловіка не вберегла, то його напевне повинна. Бо що той поляк значив у її житті?
Подарувала на пам’ять? Напевне. Досі кохав її? Може...
Яків пішов до свого місця на нарах. Вирішив – повісить медальйон собі на шию. Двічі в одне місце снаряд не влучає. Атак Зосю почуватиме, ніби поряд із собою. Зовсім поряд. Грітиме серце.
Над табором чипіла ніч. Чорна, похмура. Тяжко дихали сотні людей у задушливому, хоч і холодному просторі-бараку. Тулив рукою медальйон до грудей Яків, хотілося зігріти жінку-дівчинку, що теперка жила з ним в цему бараку.
18
У січні на сході гуркотіло так, що земля під ногами дрижала. Хотілося підігнати тих, що наступали. Хай і червоних. Бо німці зовсім озвіріли. Вкинули в піч-топку ще одного чоловіка, здорового (якщо в них були тутечки здорові), тильки за те, що якось не так на охоронця поглянув.
І ось німці, котрі на ранок мали вивозити їх далі, у глиб Німеччини (казали, аж за Берлін), утікають уночі. А на ранок бачать інших солдатів. Дивується Яків – ніби й не ті совєти, з погонами, майже як у поляків. Спершу командують – виходьте, визволителі прийшли, та як усі кинулися до воріт, постріл вгору й новий наказ – не покидати табір до «особого распоряженія». Те «распоряженіє» прийшло аж по обіді. А до того ніхто й їсти не давав. Тико що не ходили вже наглядачі й охоронці.
По обіді їм веліли на плаці перед бараком зібратися. Як стояли за звичкою строєм, з’явився чоловік з чотирма зірочками на погонах. Його представили – капітан Кондаков.
Сказав капітан:
– Ми освободілі вас от фашистской нєчєсті, і после провєркі всє будут отправлєни домой, на родіну. Но тє, кто уже воєвал, і воєннообязанниє граждане Советского Союза должни єщо послужить своей родінє. Поетому всє, кто служил в Красной армії, вийті із строя і стать направо. Кто нє служил, но імєєт возраст от восемнадцаті і до сорока п’яті лєт – вийті і встать налево.
Вийшли сотні дві чоловіків. Яків міркував: що робити? У Червоній армії він не служив, але служив у польській, за віком підходить. Куди ж йому ставати? Сказати начальнику?
Али доки міркував, той сам направився до нього. Глянув насуплено і пронизливо.
– Вам сколько лєт, гражданін?
– Та на масницю, як доживу, тридцять шість буде, – сказав капітан.
– Хохол? Откуда родом? – Капітан подивися ще гостріше.
– Поліщук я, пане капітан.
– Панов у нас нєт, – сказав капітан. – Єсть товаріщі. Єслі тебе трідцать шесть будет, почему нє виходіл? Уклонітся хотел?
– Так я ж не служив у Красній армії, пане, звиняйте, товаришу капітан, – сказав Яків.
– Но возраст прізивной.
– Так я й думав, куди ставати. Бо я ж служив, тико не в Красній армії, а у Войску Польському, і німців уже бив.
– Вот как? Запомнітє, что нємцев біла, бьйот і будєт біть только доблєстная Красная армія под руководством геніального полководца товаріща Сталіна, – суворо сказав капітан, але його очі наче подобрішали. – Когда же успєл повоєвать с фашистом?
– Так у тридцять дев’ятому, пане-товаришу капітан.
– Да? – капітан щось наче згадував. – І кєм? Кєм воєвал, спрашиваю.
– Кавалерист я. Улан.
– Кавалєрісти сєйчас не нужни, – капітан змахнув рукою. – Нужна пєхота. Марш в строй, а то буду считать дєзєртіром.
Яків поспішно кинувся до тих,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Століття Якова», після закриття браузера.